Правовое регулирование трудоустройства инвалидов

    Правові принципи працевлаштування інвалідів закріплені у низці законодавчих актів, які зобов’язують роботодавця створити спеціальні робочі місця для інвалідів і сприяти їх працевлаштуванню з урахуванням обмежених фізичних можливостей.
   
    Право інвалідів на працю закріплено у Конституції та законах України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» і «Про охорону праці», окремі положення яких спрямовані на створення для інвалідів реальних можливостей продуктивно працювати і передбачають конкретні механізми їх реалізації. У ст. 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» прямо встановлено обов’язок роботодавців не лише створювати для працевлаштування інвалідів робочі місця, а й забезпечувати такі умови праці, які відповідали б вимогам їх індивідуальних програм реабілітації, та надавати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством.
   
    Працевлаштування інвалідів здійснюється з урахуванням їх професійної працездатності, що встановлюється МСЕК.
   
    Гарантією права на працю для інвалідів є встановлення обов'язкової квоти робочих місць, на які вони працевлаштовуються.
   
    Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, в установі, організації, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи. Відповідно до рекомендацій МСЕК і з урахуванням побутових вимог інваліди можуть займатися надомною формою праці.
   
    За інвалідами внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання зберігаються місце роботи і середня заробітна плата на весь період до відновлення працездатності або встановлення інвалідності. Якщо особа через виробниче травмування не може працювати за попереднім місцем роботи, то власник або уповноважений ним орган зобов'язаний забезпечити її перепідготовку і працевлаштування, встановити пільгові умови та режим роботи.
   
    Якщо власник не може працевлаштувати на своєму підприємстві особу, яка частково втратила працездатність, але не стала інвалідом, то він відраховує цільовим призначенням кошти до Державного фонду сприяння зайнятості населення. Розмір відрахувань становить середню заробітну плату працівника за кожне не створене робоче місце для цих осіб. Працевлаштування у такому випадку проводиться державною службою зайнятості.
   
    Слід пам’ятати, що відповідно до ч. 3 ст. 17 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», не можна відмовляти в укладенні трудового договору або в просуванні по службі, звільняти за ініціативою адміністрації, переводити інваліда на іншу роботу без його згоди з мотивів інвалідності, за винятком випадків, коли за висновком медико-соціальної експертизи (далі — МСЕК) стан його здоров’я перешкоджає виконанню професійних обов’язків, загрожує здоров’ю і безпеці праці інших осіб, або продовження трудової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує погіршенню здоров’я інвалідів.
   
   Також необхідно звернути увагу на наявність додаткових гарантій захисту трудових прав працівників-інвалідів, зокрема:
   
   • при прийнятті на роботу інвалідів, які направлені відповідно до рекомендації МСЕК, випробувальний строк не встановлюється (ст. 26 КЗпП);
   
   • строковий трудовий договір підлягає достроковому розірванню на вимогу працівника в разі його хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором (ст. 39 КЗпП);
   
   • робота інвалідів у нічний час, а також залучення інвалідів до надурочних робіт допускається лише за їх згодою і за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям (статті 55, 63, 172 КЗпП);
   
   • інвалідам І і ІІ груп надається щорічна основна відпустка тривалістю 30 календарних днів, а інвалідам ІІІ групи — 26 календарних днів (ст. 6 Закону України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р.) ;
   
   • працівник-інвалід має право одержати у перший рік роботи на підприємстві щорічну відпустку повної тривалості у зручний для нього час до закінчення шестимісячного терміну безперервної роботи (ст. 10 Закону про відпустки);
   
   • за бажанням, інваліди І і ІІ груп можуть узяти додаткову відпустку без збереження заробітної плати тривалістю до 60 календарних днів, а інваліди ІІІ групи — до 30 календарних днів (ст. 25 Закону про відпустки);
   
   • роботодавець зобов’язаний на прохання працівника-інваліда або за вимогами його індивідуальної програми реабілітації, встановити йому неповний робочий день або неповний робочий тиждень та створити пільгові умови праці (ст. 172 КЗпП).