Относительно начисления и уплаты земельного налога (судебная практика)

   Спірним в деяких випадках є питання сплати земельного податку за умови відсутності належним чином оформленого права власності чи права користування земельною ділянкою, що фактично використовується.
   
   Вiдповiдно до частини 1 статтi 2 Закону України «Про плату за землю» використання землi в Українi є платним. Плата за землю справляється у виглядi земельного податку або орендної плати, що визначається залежно вiд грошової оцiнки земель.
   
   У статтi 5 цього Закону визначено, зокрема, що обсягом плати за землю є земельна дiлянка, яка перебуває у власностi або користуваннi, у тому числi на умовах оренди, суб’єктом - власник земельної дiлянки i землекористувач, у тому числi орендар.
   
   За змiстом статтi 15 вказаного Закону обов’язок сплачувати за землю виникає у власникiв та землекористувачiв з дня виникнення права власностi або користування земельною дiлянкою.
   
   У частинах 1, 2 статтi 125 ЗК (у редакції, чиннiй на час виникнення спірних вiдносин) встановлено, що право власностi та право постiйного користування на земельну дiлянку виникає пiсля одержання її власником або користувачем документа, що посвiдчує право власностi чи право постiйного користування земельною дiлянкою, та його державної реєстрацiї. Право на оренду земельної дiлянки виникає пiсля укладення договору оренди i його державної реєстрацiї.
   
   Статтею 126 цього Кодексу (у редакції, чиннiй на час виникнення спiрних вiдносин) передбачено, що право власностi на земельну дiлянку i право постiйного користування земельною дiлянкою посвiдчується державними актами. Форми державних актiв затверджуються Кабiнетом Мнiстрiв України. Право оренди землi оформлюється договором, який реєструється вiдповiдно до закону.
   
   Питання переходу права на земельну ділянку у разі набуття права на жилий будинок, будiвлю, споруду, що розміщені на ній, регулюється статтями 120 ЗК та 377 Цивiльного кодексу України.
   
   Нинішня редакцiя цих норм чiтко встановлює, що до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будiвлю або споруду, переходить право власностi, право користування на земельну дiлянку, на якiй вони розмiщенi.
   
   Водночас стаття 120 ЗК i в редакцiї, чиннiй на час виникнення спiрних вiдносин, не давала пiдстав для iншого розуміння її змiсту.
   
   Частиною 3 статтi 30 ЗК встановлено, що при передачi пiдприємствами, установами i органiзацiями будівель i споруд iншим пiдприємствам, установам, органiзацiям разом з цими об’єктами до них переходить право користування земельною дiлянкою, на якiй знаходяться зазначенi будiвлi та споруди.
   
   Позиція платників податків, що оскаржують рішення ОДПС, виходить iз того, що право власностi чи право користування земельною дiлянкою виникає лише пiсля державної реєстрації документа, що посвiдчує право власностi чи право постiйного користування земельною дiлянкою, а також державної реєстрацiї договору оренди.
   
   Цей висновок є наслiдком порушення правил застосування норм права: перевагу було надано положенням Закону України «Про плату за землю» та Земельному Кодексу (статтi 125, 126), якi регулюють випадки набуття права власностi чи права користування на земельну дiлянку, як окремий об’єкт та якi щодо спiрних вiдносин є загальними. У той же час перевагу мають спецiальнi норми, що регулюють випадки набутгя права власностi на землю чи права користування нею внаслiдок придбания споруди, розмiшеної на земельнiй дiлянці, за наведених обставин, - стаття 120 ЗК та стаття 377 Цивiльного кодексу України.
   
   Зазначена позиція підтримується судами вищих касаційних інстанцій, зокрема у постанові Вищого адміністративного суду України від 08.12.11 р. № К-12402/09.