О заключении договора комиссии

   
   Статтею 2 Цивільного кодексу України визначено, що учасниками цивільних відносин визнаються фізичні та юридичні особи.
   
   Відповідно до статті 1011 Цивільного кодексу України за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.
   
   Сторонами договору комісії є комітент i комісіонер. Комітент – це особа, яка доручає у своїх інтересах i за свій рахунок іншій особі укласти певні угоди. Комісіонер – це особа, яка укладає угоди або інші юридичні дії від свого імені за рахунок комітента. Комісіонером може бути як громадянин, так i юридична особа. Згідно з Правилами комісійної торгівлі непродовольчими товарами, затвердженими наказом МЗЕЗторгу України від 13.03.1995 № 37, учасниками сторін торговельного процесу на комісійних засадах є господарюючий суб’єкт, який приймає товар на комісію (комісіонер), i громадянин, підприємство, установа, організація, які здають товар на комісію (комітент). У ролі комітента може виступати будь-який суб’єкт підприємницької діяльності.
   
   Водночас, згідно з частиною першою статті 128 Господарського кодексу України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.
   
   Також, відповідно до п. 2 ст. 50 Цивільного кодексу України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.
   
   Згідно з ст. 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.
   
   Відповідно до ст. 42 Господарського кодексу України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
   
   Держава гарантує усім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права та рівні можливості для залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів (ст. 47 Господарського кодексу України), зокрема, самостійне формування програми діяльності, вибір постачальників і споживачів продукції, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону (ст. 44 Господарського кодексу України).
   
   Оподаткування доходів, отриманих фізичною особою - підприємцем від провадження господарської діяльності, крім осіб, що обрали спрощену систему оподаткування, регулюється статтею 177 Податкового кодексу України.
   
   Об’єктом оподаткування фізичної особи - підприємця є чистий оподатковуваний дохід, тобто різниця між загальним оподатковуваним доходом (виручка у грошовій та негрошовій формі) і документально підтвердженими витратами, пов’язаними з господарською діяльністю такої фізичної особи – підприємця (п. 177.2 ст. 177 Податкового кодексу України).
   
   Для фізичної особи - підприємця, зареєстрованої як платник податку на додану вартість, не включаються до витрат і доходу суми податку на додану вартість, що входять до ціни придбаних або проданих товарів (робіт, послуг) (п. 177.3 ст. 177 Податкового кодексу України).
   
   Пунктом 177.4 ст. 177 Податкового кодексу України визначено перелік витрат, безпосередньо пов’язаних з отриманням доходів фізичною особою - підприємцем від провадження господарської діяльності на загальній системі оподаткування.
   
   Доходи фізичних осіб - підприємців, отримані протягом календарного року від провадження господарської діяльності, оподатковуються за ставками, визначеними в п. 167.1 ст. 167 Податкового кодексу України, 15 відсотків від бази оподаткування або 20 відсотків, якщо база оподаткування для місячного оподатковуваного доходу перевищує десятикратний розмір мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного податкового року.
   
   Правові засади застосування спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності, а також справляння єдиного податку встановлено главою 1 розділу XIV Податкового кодексу України.
   
   Спрощена система оподаткування, обліку та звітності - особливий механізм справляння податків і зборів, що встановлює заміну сплати окремих податків і зборів, встановлених пунктом 297.1 статті 297 цього Кодексу, на сплату єдиного податку в порядку та на умовах, визначених цією главою, з одночасним веденням спрощеного обліку та звітності (п. 291.2 ст. 291 Податкового кодексу України).
   
   Юридична особа чи фізична особа - підприємець може самостійно обрати спрощену систему оподаткування, якщо така особа відповідає вимогам, встановленим цією главою, та реєструється платником єдиного податку в порядку, визначеному цією главою (п.291.3 ст. 291 Податкового кодексу України).
   
   Відповідно до п. 291.4 ст. 291 Податкового кодексу України суб'єкти господарювання, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, поділяються на такі групи платників єдиного податку:
   
   1) перша група - фізичні особи - підприємці, які не використовують працю найманих осіб, здійснюють виключно роздрібний продаж товарів з торговельних місць на ринках та/або провадять господарську діяльність з надання побутових послуг населенню і обсяг доходу яких протягом календарного року не перевищує 300000 гривень;
   
   2) друга група - фізичні особи - підприємці, які здійснюють господарську діяльність з надання послуг, у тому числі побутових, платникам єдиного податку та/або населенню, виробництво та/або продаж товарів, діяльність у сфері ресторанного господарства, за умови, що протягом календарного року відповідають сукупності таких критеріїв:
   
   - не використовують працю найманих осіб або кількість осіб, які перебувають з ними у трудових відносинах, одночасно не перевищує 10 осіб;
   
   - обсяг доходу не перевищує 1500000 гривень.
   
   Дія цього підпункту не поширюється на фізичних осіб - підприємців, які надають посередницькі послуги з купівлі, продажу, оренди та оцінювання нерухомого майна (група 70.31 КВЕД ДК 009:2005), а також здійснюють діяльність з виробництва, постачання, продажу (реалізації) ювелірних та побутових виробів з дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння. Такі фізичні особи - підприємці належать виключно до третьої групи платників єдиного податку, якщо відповідають вимогам, встановленим для такої групи;
   
   3) третя група - фізичні особи - підприємці, які не використовують працю найманих осіб або кількість осіб, які перебувають з ними у трудових відносинах, не обмежена та юридичні особи - суб'єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми, у яких протягом календарного року обсяг доходу не перевищує 20000000 гривень;
   
   4) четверта група - сільськогосподарські товаровиробники, у яких частка сільськогосподарського товаровиробництва за попередній податковий (звітний) рік дорівнює або перевищує 75 відсотків.
   
   Перелік платників, які не можуть бути платниками єдиного податку першої - третьої груп встановлений пп. 291.5.1 п. 291.5 ст. 291 Податкового кодексу України.
   
   Отже, враховуючи вимоги ст. 42 Господарського кодексу України, ст. 42 Конституції України та керуючись ст. 177, главою 1 розділу XIV Податкового кодексу України, фізична особа – підприємець при укладанні договору комісії може самостійно обрати на якій системі здійснювати зазначену діяльність на спрощеній системі оподаткування або на загальній системі оподаткування. Також, враховуючи вимоги Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Наказу МЗЕЗторгу України від 13.03.1995 № 37, при укладанні договору комісії сторонами торговельного процесу на комісійних засадах можуть бути як суб’єкти господарювання, так і громадяни.
   
   Заступник начальника
   

В.С. Варгіч