Отключить рекламу

Подпишитесь!


  • Относительно расходования собственных средств работника на нужды предприятия

Относительно расходования собственных средств работника на нужды предприятия



   
МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ
   
   ЛИСТ
   
   від 21.10.2010 р. N 796-0-2-10-19
   
   Щодо витрачання власних коштів працівника на потреби підприємства

   
   У зв’язку зі зверненням народного депутата України Міністерством юстиції розглянуто лист щодо витрачання власних коштів працівника на потреби підприємства і повідомляється.
   
   Як видно з листа, працівник підприємства під час придбання необхідної для даного підприємства продукції витратив власні кошти.
   
   Однак з листа не випливає, що було підставою для вчинення таких дій працівником і чи діяв працівник від власного імені.
   
   З урахуванням цього при вирішенні питання про повернення коштів працівнику слід встановити існування такого зобов'язання підприємства перед працівником.
   
   Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
   
   Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
   
   Так, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші угоди; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; заподіяння майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти.
   
   Отже, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є угоди.
   
   Крім того, правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє, є представництвом (стаття 237 Цивільного кодексу).
   
   Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому угод.
   
   Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
   
   Угода, укладена представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі подальшого схвалення угоди цією особою. Правочин вважається схваленим, зокрема, у разі якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття її до виконання. Подальше схвалення угоди акредитуючою особою створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення даної угоди (стаття 241 Цивільного кодексу).
   
   Статтею 244 цього Кодексу передбачено, що представництво, що грунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Представництво за довіреністю може грунтуватися на акті органу юридичної особи.
   
   Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.
   
   Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюється печаткою цієї юридичної особи (стаття 246 Цивільного кодексу).
   
   Обсяг повноважень представника залежить від конкретного правової підстави виникнення правовідносин представництва: положень договору доручення, довіреності, закону, акта органу юридичної особи.
   
   Тобто повноваження представника встановлюються особою, яку представляють, законом, актом органу юридичної особи і т. п. Наприклад, такі повноваження можуть підтверджуватися договором або довіреністю; опікунською посвідченням, трудовим договором з юридичною особою, посвідченням працівника юридичної особи.
   
   Що стосується визначення терміну позовної давності, який повинен застосовуватися в таких випадках, то він залежить від підстави виникнення зобов'язання, тому його слід встановлювати в кожному конкретному випадку, про що Ви і вказуєте в своєму листі.
   
   Що стосується врегулювання порушених питань у рамках трудового законодавства, то необхідно зазначити таке.
   
   Згідно з частиною першою статті 3 Кодексу законів про працю України (далі - Кодекс) законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами .
   
   Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою (частина друга статті 2 Кодексу).
   
   Частиною першою статті 21 Кодексу визначено, що трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підпорядкуванням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором та угодою сторін.
   
   Питання щодо розгляду трудових спорів регулює глава XV "Індивідуальні трудові спори" Кодексу.
   
   Частиною першою статті 221 Кодексу встановлено, що трудові спори розглядаються комісіями по трудових спорах і районними, районними у місті, міськими чи міськрайонними судами.
   
   Статтею 232 Кодексу визначено, які трудові спори підлягають безпосередньому розгляду в районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах.
   
   Безпосередньо в районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах розглядаються трудові спори за заявами:
   
   1) працівників підприємств, установ, організацій, де комісії по трудових спорах не обираються;
   
   2) працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору, зміну дати і формулювання причини звільнення, оплату за час вимушеного прогулу або виконання нижчеоплачуваної роботи, за винятком спорів працівників, вказаних у частині третій статті 221 і статті 222 цього Кодексу;
   
   3) керівника підприємства, установи, організації (філії, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступників, головного бухгалтера підприємства, установи, організації, його заступників, а також службових осіб митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службових осіб державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами; керівних працівників, які обираються, затверджуються або призначаються на посади державними органами, органами місцевого і регіонального самоврядування, а також громадськими організаціями та іншими об'єднаннями громадян з питань звільнення, зміни дати і формулювання причини звільнення, переведення на іншу роботу, оплати за час вимушеного прогулу і накладення дисциплінарних стягнень, за винятком спорів працівників, вказаних у частині третій статті 221 і статті 222 цього Кодексу;
   
   4) власника або уповноваженого ним органу про відшкодування працівниками матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації;
   
   5) працівників у питанні застосування законодавства про працю, який відповідно до чинного законодавства попередньо було вирішено власником або уповноваженим ним органом і виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації (підрозділу) в межах наданих їм прав.
   
   Статтею 233 Кодексу визначено строки звернення до районного, районного у місті, міський чи міськрайонний суд за вирішенням трудових спорів.
   
   Частинами першою і другою цієї статті Кодексу встановлено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міський чи міськрайонний суд у тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
   
   У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
   
   Одночасно зазначаємо,що листи міністерств не встановлюють норми права і мають лише інформаційний характер.
   
   Заступник Міністра
   
Л. Єфіменко

Теги
Отключить рекламу
Для того, чтоб распечатать текст необходимо авторизоваться или зарегистрироваться