Отключить рекламу

Подпишитесь!


  • О практике применения административными судами законодательства по делам по поводу решений, действий или бездеятельности государственной исполнительной службы (по материалам дел, рассмотренных в кассационном порядке Высшим административным судом Украины)

О практике применения административными судами законодательства по делам по поводу решений, действий или бездеятельности государственной исполнительной службы (по материалам дел, рассмотренных в кассационном порядке Высшим административным судом Украины)



   
ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
   
    ЛИСТ
   
    від 09.01.2008 р. N 7/9/1/13-08
   
   
Адміністративні суди України

   
   
Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності державної виконавчої служби
(за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим адміністративним судом України)

   
    У порядку інформації та для врахування при розгляді справ надсилається огляд судової практики Вищого адміністративного суду України у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності державної виконавчої служби.
   
    1. Рішення, дії або бездіяльність державної виконавчої служби при виконанні судового рішення, за загальним правилом, оскаржуються до суду, який видав виконавчий документ
   
    Ухвалою Вищого господарського суду України від 23.11.2005 касаційна скарга Товариства - боржника у виконавчому провадженні по примусовому виконанню наказу господарського суду на ухвалу цього ж суду від 20.09.2005 разом зі справою передана до Вищого адміністративного суду України на підставі пунктів 7, 10 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України.
   
    Відмовляючи у відкритті касаційного провадження, Вищий адміністративний суд України зазначив наступне.
   
    Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України справа адміністративної юрисдикції (адміністративна справа) - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
   
    Частиною першою статті 181 цього Кодексу передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
   
    Статтею 121-2 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що скарги на дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів можуть бути подані стягувачем, боржником або прокурором протягом десяти днів з дня вчинення оскаржуваної дії, або з дня, коли зазначеним особам стало про неї відомо, або з дня, коли дія мала бути вчинена.
   
    З огляду на викладене та беручи до уваги те, що ухвала господарського суду від 20.09.2005 прийнята за результатами розгляду скарги боржника на дії органу державної виконавчої служби щодо виконання наказу господарського суду, провадження по зазначеній скарзі не є адміністративною справою, а відтак не підлягає касаційному розгляду в порядку адміністративного судочинства.
   
    2. Питання про відстрочку або розстрочку виконання рішення, зміну способу та порядку виконання рішення, ухвали, постанови господарського суду вирішується господарським судом
   
    Ухвалою місцевого господарського суду від 06.06.2006, залишеною без змін ухвалою апеляційного господарського суду від 05.09.2006, відмовлено у задоволенні заяви про відстрочку виконання наказу господарського суду.
   
    Переглядаючи рішення судів попередніх інстанцій у касаційному порядку, Вищий адміністративний суд України висловив наступну позицію.
   
    Відповідно до частини першої статті 121 "Відстрочка або розстрочка виконання рішення, зміна способу та порядку виконання рішення, ухвали, постанови" Господарського процесуального кодексу України при наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, за заявою сторони, державного виконавця, за поданням прокурора чи його заступника або за своєю ініціативою господарський суд, який видав виконавчий документ, у десятиденний строк розглядає це питання у судовому засіданні з викликом сторін, прокурора чи його заступника і у виняткових випадках, залежно від обставин справи, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, ухвали, постанови, змінити спосіб та порядок їх виконання.
   
    Питання про відстрочку або розстрочку виконання постанови або ухвали апеляційної чи касаційної інстанції за наявності обставин, передбачених частиною першою статті 121 Господарського процесуального кодексу України, вирішує апеляційна чи касаційна інстанція, якщо ці обставини стали їй відомі до винесення ухвали або постанови за результатами перегляду рішення господарського суду першої інстанції.
   
    В інших випадках, тобто коли відповідну заяву подано стороною, державним виконавцем після винесення ухвали або постанови апеляційною чи касаційною інстанцією, питання про відстрочку або розстрочку, зміну способу та порядку виконання цієї ухвали чи постанови вирішує господарський суд першої інстанції.
   
    Ухвала про відстрочку або розстрочку виконання рішення, зміну способу та порядку виконання рішення, ухвали, постанови підлягає виконанню на підставі пункту 2 частини другої статті 3 Закону України "Про виконавче провадження" і відповідний наказ у такому випадку не видається.
   
    За змістом статті 121-2 Господарського процесуального кодексу України скарги на дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів розглядає виключно місцевий господарський суд, яким відповідну справу розглянуто у першій інстанції.
   
    Виконання рішення, ухвали, постанови господарського суду є невід'ємною частиною судового процесу, тому нове провадження за заявою сторони з приводу виконання судового рішення не порушується.
   
    Судами попередніх інстанцій встановлено, що судові рішення у справі прийняті за правилами, встановленими Господарським процесуальним кодексом України.
   
    Таким чином, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що у судів попередніх інстанцій не було підстав для застосування Кодексу адміністративного судочинства України при вирішенні заяви відповідача про відстрочку виконання наказу господарського суду.
   
    3. Справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, вчинених під час виконання рішень загальних судів, які ухвалені до 1 вересня 2005 року, розглядаються за правилами Кодексу адміністративного судочинства України
   
    У квітні 2005 року гр. К. звернувся до суду з позовом до Відділу державної виконавчої служби районного управління юстиції на неправомірну бездіяльність та стягнення матеріальної й моральної шкоди.
   
    Постановою місцевого загального суду від 03.03.2006 позовні вимоги задоволено частково.
   
    Ухвалою загального апеляційного суду від 26.04.2006 постанова суду першої інстанції скасована, провадження у справі закрито.
   
    Скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі, апеляційний суд виходив з того, що таку справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, оскільки відповідно до статті 383 Цивільного процесуального кодексу України контроль за виконанням рішень ухвалених в порядку цивільного судочинства здійснюють цивільні суди.
   
    Переглядаючи рішення суду у касаційному порядку, Вищий адміністративний суд України висловив наступну позицію.
   
    Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачі оскаржують бездіяльність органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень, які ухвалені місцевим загальним судом в 2002 році в порядку Цивільного процесуального кодексу України 1963 року.
   
    Статтею 383 Цивільного процесуального кодексу України, який набрав чинності 1 вересня 2005 року, передбачено, що учасники виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією чи бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.
   
    Аналіз зазначеної норми свідчить про те, що до цивільної юрисдикції відносяться лише спори щодо рішень, дій чи бездіяльності органів виконавчої служби, вчинених під час виконання рішень, які ухвалені цивільними судами за правилами нового Цивільного процесуального кодексу України, тобто, які ухвалені після 1 вересня 2005 року.
   
    Отже, оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, вчинених під час виконання рішень загальних судів, які ухвалені до 1 вересня 2005 року, не можуть переглядатися за правилами нового Цивільного процесуального кодексу України. Такі спори відповідно до статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України відносяться до адміністративної юрисдикції.
   
    4. Позовні заяви стосовно рішень, дій або бездіяльності державних виконавців та посадових осіб Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції підсудні окружним адміністративним судам
   
    Позивач - боржник у виконавчому провадженні, на підставі частини другої статті 85 Закону України "Про виконавче провадження", звернувся до загального апеляційного суду з позовною заявою до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України.
   
    Ухвалою загального апеляційного суду від 06.12.2005 позовну заяву разом з доданими до неї матеріалами повернуто заявнику.
   
    За результатом розгляду касаційної скарги у зазначеній справі Вищий адміністративний суд України дійшов наступного висновку.
   
    Відповідно до статей 3, 17, 18 Кодексу адміністративного судочинства України зазначена вище позовна заява повинна вирішуватися в порядку, визначеному цим Кодексом, і підсудна окружним адміністративним судам.
   
    Пунктом 5 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що до початку діяльності окружного адміністративного суду підсудні йому справи вирішують у першій інстанції відповідні місцеві загальні суди, крім випадку, встановленого пунктом 6 цього розділу.
   
    У Кодексі адміністративного судочинства України відсутні норми, які б передбачали розгляд заявлених позивачем вимог загальним апеляційним судом як судом першої інстанції.
   
    Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку про те, що позовна заява йому не підсудна і підлягає поверненню позивачеві на підставі статті 108 Кодексу адміністративного судочинства України.
   
    5. Оскарження правових актів індивідуальної дії, а також дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які стосуються інтересів конкретної особи, вирішуються адміністративними судами за місцем проживання (перебування, знаходження) позивача
   
    Гр. М. звернувся до загального апеляційного суду зі скаргою на дії начальника Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України щодо накладення, відповідно до вимог статті 88 Закону України "Про виконавче провадження", штрафу за невиконання без поважних причин, у встановлений державним виконавцем строк, законних вимог державного виконавця щодо списання коштів з рахунку боржника.
   
    Відмовляючи гр. М. в прийнятті його позову, суддя загального апеляційного суду виходив з того, що дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів відповідно до статті 121-2 Господарського процесуального кодексу України можуть бути оскаржені тільки до господарського суду, який розглянув відповідну справу у першій інстанції.
   
    Разом з тим, загальний апеляційний суд не звернув уваги на те, що статтею 121-2 Господарського процесуального кодексу України право на таке оскарження дій, бездіяльності органів державної виконавчої служби надано лише стягувачу, боржнику або прокурору.
   
    При цьому гр. М. не є ні стягувачем, ні боржником, ні прокурором, а тому позбавлений права на звернення до господарського суду.
   
    Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
   
    В Рішенні Конституційного Суду України від 25.12.97 N 9-зп щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України зазначено, що частину другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.
   
    Виходячи з викладеного, гр. М. має право на звернення до адміністративного суду.
   
    Крім того, відповідно до вимог статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України, такі адміністративні справи вирішуються адміністративними судами за місцем проживання (перебування, знаходження) позивача.
   
    6. У разі наявності обставин, передбачених законом, які виключають здійснення виконавчого провадження, державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження
   
    Регіональна митниця звернулась до суду зі скаргою на неправомірні дії посадових осіб підрозділу примусового виконання рішень Відділу державної виконавчої служби обласного управління юстиції щодо винесення постанови про відмову у відкритті виконавчого провадження.
   
    Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що постановою судді місцевого загального суду від 06.03.2004 конфіскований на користь держави пістолет "Voltran" mod. 99 з магазином та 20 патронами.
   
    Головним державним виконавцем підрозділу примусового виконання рішень Відділу державної виконавчої служби обласного управління юстиції була розглянута заява місцевого суду від 31.08.2004 про примусове виконання зазначеної постанови і відмовлено у відкритті виконавчого провадження, про що 02.09.2004 винесено відповідну постанову.
   
    Постанова про відмову у відкритті виконавчого провадження мотивована тим, що майно, яке конфісковано постановою суду, є товаром, що заборонене для реалізації в Україні, а тому підлягає знищенню органом, що здійснив його вилучення, яким у зазначеному випадку була Регіональна митниця.
   
    Підтримуючи позицію судів попередніх інстанцій стосовно правомірності рішення державного виконавця, Вищий адміністративний суд України зазначив.
   
    Згідно з вимогами статті 405 Митного кодексу України постанова суду (судді) про накладення адміністративного стягнення за порушення митних правил у частині конфіскації виконується державним виконавцем у порядку, встановленому законом.
   
    Разом з тим, відповідно до Порядку організації митних аукціонів, реалізації товарів і транспортних засобів на митних аукціонах, товарних біржах або через підприємства торгівлі, а також розпорядження окремими видами товарів, що не підлягають реалізації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.04.2003 N 607, пістолет є товаром, забороненим до реалізації в Україні.
   
    При цьому згідно з пунктами 62, 63 зазначеного Порядку товари, заборонені до реалізації в Україні, утилізуються або знищуються органом, що здійснив вилучення у порядку, встановленому законодавством.
   
    Відповідно до пункту 7 частини першої статті 26 Закону України "Про виконавче провадження" державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі наявності обставин, передбачених законом, які виключають здійснення виконавчого провадження.
   
    7. Державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі невідповідності виконавчого документа вимогам, передбаченим статтею 19 Закону України "Про виконавче провадження", та роз'яснює стягувачу про право на звернення до суду чи іншого органу (посадової особи), які видали виконавчий документ, про приведення виконавчого документа у відповідність із вимогами зазначеної статті
   
    У серпні 2005 року Обласний центр зайнятості звернувся в суд зі скаргою (адміністративним позовом) до Центрального відділу державної виконавчої служби міського управління юстиції про визнання неправомірними дій щодо винесення постанови про відмову у відкритті виконавчого провадження.
   
    Позивач зазначав, що постановою старшого державного виконавця Центрального відділу державної виконавчої служби міського управління юстиції від 12.07.2005 відмовлено в прийнятті до провадження постанови Обласного центру зайнятості про накладення штрафу на гр. Б. та у відкритті виконавчого провадження з посиланням на невідповідність виконавчого документа вимогам статті 19 Закону України "Про виконавче провадження".
   
    Постановою місцевого загального суду від 11.10.2005, залишеною без змін ухвалою загального апеляційного суду від 25.01.2006 року, в задоволенні адміністративного позову відмовлено.
   
    Судами попередніх інстанцій встановлено, що постановою Обласного центру зайнятості директора благодійного фонду притягнуто до адміністративної відповідальності за скоєння адміністративного проступку, передбаченого частиною першою статті 165-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення, з накладенням штрафу в розмірі 136 грн.
   
    Зазначена постанова 11.07.2005 була направлена позивачем на примусове виконання до Центрального відділу державної виконавчої служби міського управління юстиції за місцем роботи боржника.
   
    Постановою старшого державного виконавця Центрального відділу державної виконавчої служби міського управління юстиції від 12.07.2005 в прийнятті до провадження виконавчого документа та у відкритті виконавчого провадження було відмовлено, оскільки в постанові Обласного центру зайнятості про притягнення до адміністративної відповідальності гр. Б. не зазначено дату винесення цієї постанови, дату набрання нею чинності та строк пред'явлення до виконання.
   
    Відповідно до статті 19 Закону України "Про виконавче провадження" виконавчий документ має містити, зокрема дату винесення, дату набрання чинності та строк пред'явлення до виконання.
   
    Оскільки направлена постанова не містила зазначених вимог, то колегія суддів Вищого адміністративного суду України погодилася з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні адміністративного позову.
   
    8. Відмова у відкритті виконавчого провадження у зв'язку з невідповідністю виконавчого документа вимогам, передбаченим статтею 19 Закону України "Про виконавче провадження", у разі пред'явлення до виконання виконавчого документа, виконавче провадження на підставі якого відкривалося раніше, є неправомірною
   
    Стягувач у виконавчому провадженні звернувся до суду зі скаргою на дії державного виконавця Відділу державної виконавчої служби районного управління юстиції, посилаючись на те, що 07.09.2004, у відповідності до вимог статті 40 Закону України "Про виконавче провадження", ним була направлена заява до суб'єкта оскарження про повторне відкриття виконавчого провадження за виконавчими написами, вчиненими приватним нотаріусом 04.09.2003.
   
    Постановою від 05.10.2004 державним виконавцем відмовлено у відкритті виконавчого провадження за вказаними виконавчими написами нотаріуса.
   
    Рішенням місцевого загального суду від 03.12.2004 в задоволенні скарги відмовлено. Рішенням загального апеляційного суду від 01.03.2005 рішення суду першої інстанції скасовано.
   
    Судами попередніх інстанцій встановлено, що 04.09.2003 приватним нотаріусом було вчинено два виконавчих написи про звернення стягнення на майно Приватно-орендного сільськогосподарського підприємства за договорами застави від 05.02.2003 та 06.03.2003. Зазначені виконавчі написи знаходились на виконанні у Відділі державної виконавчої служби районного управління юстиції, були частково виконані, після чого постановою державного виконавця від 31.08.2004 повернуті стягувачу.
   
    07.09.2004 заявник направив до зазначеного Відділу державної виконавчої служби заяву про повторне відкриття виконавчих проваджень за виконавчими написами нотаріуса.
   
    Однак, постановами державного виконавця від 05.10.2004 відмовлено у відкритті виконавчого провадження по примусовому виконанню виконавчих написів нотаріуса з посиланням на те, що виконавчі документи не відповідають вимогам статті 19 Закону України "Про виконавче провадження" (відсутня дата набрання чинності рішенням, не вказаний строк пред'явлення виконавчого документа до виконання) та стягувачем подана лише одна заява про відкриття виконавчого провадження за двома виконавчими документами.
   
    Переглядаючи рішення суду у касаційному порядку, Вищий адміністративний суд України висловив наступну позицію.
   
    Посилання у постановах про відмову у відкритті виконавчого провадження на відсутність у виконавчих написах нотаріуса строку пред'явлення виконавчого документа до виконання, є помилковим, враховуючи те, що зазначені виконавчі документи вже пред'являлись до виконання, на їх підставі відкривалось виконавче провадження і строк повторного пред'явлення документів для виконання вказаний у постанові про повернення стягувачу виконавчих написів.
   
    Що стосується вимоги державного виконавця стосовно пред'явлення заяв про відкриття виконавчого провадження окремо за кількістю поданих виконавчих документів, то вона є безпідставною, оскільки не передбачена законодавством про виконавче провадження.
   
    9. Постанова про накладення штрафу за порушення законодавства про захист прав споживачів у розумінні пункту 9 частини першої статті 3 Закону України "Про виконавче провадження" є виконавчим документом, що підлягає виконанню державною виконавчою службою
   
    Гр. К. звернулась до суду з позовом про визнання постанови про відкриття виконавчого провадження незаконною.
   
    Постановою місцевого загального суду від 03.04.2006 позов гр. К. залишено без задоволення.
   
    Ухвалою загального апеляційного суду від 11.05.2006 постанову суду першої інстанції залишено без зміни.
   
    Судами попередніх інстанцій встановлено, що постановою начальника Обласного управління захисту прав споживачів від 07.06.2004 року на гр. К. як приватного підприємця було накладено стягнення у вигляді штрафу в розмірі 680 грн. за порушення статті 23 Закону України "Про захист прав споживачів", що передбачено пунктом 13 статті 26 цього ж Закону. Обласне управління захисту прав споживачів звернулось до Державної виконавчої служби для примусового виконання зазначеної постанови, на підставі якої 25.05.2005 державним виконавцем було відкрито виконавче провадження.
   
    Статтею 23 Закону України "Про захист прав споживачів" встановлено, що порядок стягнення штрафів визначається Кабінетом Міністрів України.
   
    Положенням про порядок накладення та стягнення штрафів за порушення законодавства про захист прав споживачів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17.08.2002 N 1177, встановлено, що постанова про накладення штрафу обов'язкова для виконання суб'єктом господарської діяльності.
   
    Згідно з частиною другою статті 1 Закону України "Про державну виконавчу службу" завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом.
   
    Відповідно до статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі заяви стягувача про примусове виконання рішення, зазначеного у статті 3 цього ж Закону.
   
    Колегія суддів Вищого адміністративного суду України погодилася з висновками суду апеляційної інстанції, який залишаючи апеляційну скаргу гр. К. без задоволення, виходив з того, що постанова державного виконавця від 25.05.2005 про відкриття виконавчого провадження щодо виконання постанови про накладення стягнення від 07.06.2004 Обласного управління захисту прав споживачів відповідає чинному законодавству і підстав для визнання її незаконною немає.
   
    10. Дія статті 1074 Цивільного кодексу України стосовно обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку лише за рішенням суду у випадках, встановлених законом, не поширюється на відносини щодо здійснення примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які врегульовані Законом України "Про виконавче провадження".
   
    В травні 2005 року Товариство - боржник у виконавчому провадженні звернулося до суду із скаргою на рішення та дії головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, вчинені в ході примусового виконання виконавчого напису, виданого 15.03.2005 приватним нотаріусом міського нотаріального округу, зокрема щодо накладення арешту на грошові кошти та майно боржника.
   
    Переглядаючи рішення суду у касаційному порядку, Вищий адміністративний суд України висловив наступну позицію.
   
    17.03.2005 державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження з виконання виконавчого напису, якою до 24.03.2005 боржникові надано строк для добровільного виконання виконавчого документа та повідомлено про можливе стягнення виконавчого збору за невиконання рішення в добровільному порядку.
   
    Оскільки у встановлений для добровільного виконання строк виконавчий напис виконано не було, головним державним виконавцем 05.04.2005 винесена постанова про стягнення з боржника виконавчого збору та постанова про арешт грошових коштів, які знаходяться та будуть надходити на рахунки, що належать боржнику.
   
    Статтею 1074 Цивільного кодексу України встановлено, що не допускається обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, які знаходяться на його рахунку, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду у випадках, встановлених законом.
   
    Відповідно до статті 1 Цивільного кодексу України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.
   
    Відносини щодо здійснення примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) врегульовані Законом України "Про виконавче провадження" та за своєю природою є адміністративно-правовими. Порядок звернення стягнення на грошові кошти боржника визначено статтею 50 зазначеного Закону (в редакції Закону, яка діяла на момент розгляду справи), пунктом 4 якої визначено, що за наявності даних про кошти та інші цінності боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах та на зберіганні в банках чи інших кредитних організаціях, на них накладається арешт.
   
    Відповідно до частини першої статті 59 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (в редакції Закону, яка діяла на момент розгляду справи), арешт на майно або кошти банку, що знаходяться на його рахунках, а так само арешт на кошти та інші цінності юридичних або фізичних осіб, що знаходяться в банку, накладається виключно за санкціонованою прокурором постановою слідчого, за постановою державного виконавця у випадках, передбачених законами України, або за рішенням суду. Крім того, частиною шостою статті 59 зазначеного Закону було передбачено, що стягнення на грошові кошти та інші цінності фізичних чи юридичних осіб, що знаходяться у банку, може бути звернене за виконавчими документами, передбаченими законами України.
   
    Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що дія статті 1074 Цивільного кодексу України не може бути поширена на дані правовідносини, оскільки вони не є цивільно-правовими, тому суд обґрунтовано дійшов висновку, що дії державного виконавця є правомірними та такими, що відповідають вимогам Закону.
   
    11. Стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається, зокрема у разі, коли вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю
   
    В грудні 2003 року Банк звернувся в суд зі скаргою на дії державного виконавця Відділу державної виконавчої служби районного управління юстиції, в якій просив зобов'язати державного виконавця не звертати стягнення на майно, що належить Сільськогосподарському закритому акціонерному товариству та передане в заставу за договором від 24.12.2002, та з іншими вимогами.
   
    Рішенням суду першої інстанції від 09.01.2004 позов задоволено. 30.03.2004 апеляційним судом рішення місцевого суду скасовано і ухвалено нове про відмову в задоволенні позовних вимог.
   
    Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно договору застави від 24.12.2002 та з метою забезпечення договору кредиту Сільськогосподарське закрите акціонерне товариство заставило Банку транспортні засоби та інше майно.
   
    У Відділі державної виконавчої служби районного управління юстиції знаходився на виконанні 21 виконавчий документ про стягнення коштів з Сільськогосподарського закритого акціонерного товариства, які об'єднані у зведене провадження.
   
    В порядку виконання цього зведеного виконавчого провадження державним виконавцем проводились дії по виявленню майна боржника, на яке могло бути звернуто стягнення, в зв'язку з чим 26.11.2003 проведено опис та арешт майна Сільськогосподарського закритого акціонерного товариства, про що складено відповідний акт. До акта було включено також майно, що знаходиться у заставі.
   
    28.11.2003 проведено експертну оцінку описаного майна, в тому числі, заставленого майна за вказаним вище договором, про результати якої 05.12.2003 повідомлено Банк, який відповідно до витягу з Державного реєстру застав рухомого майна не є заставодержателем майна Сільськогосподарського закритого акціонерного товариства.
   
    Постановою державного виконавця від 08.12.2003 на підставі виконавчого напису нотаріуса відкрито виконавче провадження за заявою Банку про стягнення коштів з Сільськогосподарського закритого акціонерного товариства, яке включено до зведеного виконавчого провадження відносно цього ж боржника.
   
    Відповідно до частин першої, другої статті 52 Закону України "Про виконавче провадження" стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-заставодержателя. Для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, стягнення на заставлене майно боржника може бути звернено у разі, коли вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю.
   
    Виконавчий документ (виконавчий напис нотаріуса) надійшов на виконання 04.12.2003. Та обставина, що Банком направлено копії договору застави, не могла безперечно підтвердити його права заставодержателя майна Сільськогосподарського закритого акціонерного товариства, адже відомості про це були відсутні в Державному реєстрі застав рухомого майна. Крім того, вартість заставленого майна набагато перевищувала розмір заборгованості Сільськогосподарського закритого акціонерного товариства перед позивачем.
   
    Отже, Вищий адміністративний суд України підтримав позицію судів попередніх інстанцій стосовно того, що державний виконавець відповідно до статті 52 Закону України "Про виконавче провадження" за обставин, що склалися, мав законні підстави проводити опис та ар

Теги
Отключить рекламу
Для того, чтоб распечатать текст необходимо авторизоваться или зарегистрироваться