О применении отдельных норм материального права во время рассмотрения административных дел

   
   
   
   
   
   
    1. Спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності
   
    1.1. Справи щодо оскарження нормативно-правових актів
   
    Відповідно до пункту 1 частини першої статті 17 КАС компетенція адміністративних судів поширюється на спори із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження нормативно-правових актів.
   
   Під час розв'язання таких спорів виникають складнощі при визначенні правової природи оскаржуваного акта.
   
    На це вказує Верховний Суд України(1) у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Б" до Кабінету Міністрів України, треті особи - Міністерство транспорту та зв'язку України, Державна адміністрація залізничного транспорту "Укрзалізниця", про визнання частково незаконною постанови Кабінету Міністрів України від 31 березня 2003 року N 415. Верховний Суд України не погодився з висновками судів щодо порушення спірною постановою охоронюваних законом прав та свобод позивача та, зокрема, зазначив, що, вирішуючи цей спір, суд зобов'язаний був за критеріями юридичної природи цього акта управління визначитися щодо належності його до нормативно-правових актів чи до правових актів індивідуальної дії та навести у своєму рішенні відповідні доводи.
   
   _______________ (1) Постанова Верховного Суду України від 1 грудня 2009 року.
   
    Юридична наука визначає, що нормативно-правові акти - це правові акти управління, які встановлюють, змінюють, припиняють (скасовують) правові норми. Нормативно-правові акти містять адміністративно-правові норми, які встановлюють загальні правила регулювання однотипних відносин у сфері виконавчої влади, розраховані на тривале застосування. Вони встановлюють загальні правила поведінки, норми права, регламентують однотипні суспільні відносини у певних галузях і, як правило, розраховані на довгострокове та багаторазове їх застосування.
   
    Другу групу актів за критерієм юридичної природи складають індивідуальні акти. Останні стосуються конкретних осіб та їхніх відносин. Загальною рисою, яка відрізняє індивідуальні акти управління, є їх виражений правозастосовний характер. Головною рисою таких актів є їхня конкретність, а саме: чітке формулювання конкретних юридичних волевиявлень суб'єктами адміністративного права, які видають такі акти; розв'язання за їх допомогою конкретних, а саме індивідуальних, справ або питань, що виникають у сфері державного управління; чітка визначеність адресата - конкретної особи або осіб; виникнення конкретних адміністративно-правових відносин, обумовлених цими актами.
   
    З'ясування цієї обставини має істотне значення для правильного вирішення справи, оскільки нормативно-правові акти можуть бути оскаржені широким колом осіб (фізичних та юридичних), яких вони стосуються. Індивідуальні ж акти можуть бути оскаржені лише особами, безпосередні права, свободи чи охоронювані законом інтереси яких такими актами порушені.
   
    Крім того, при вирішенні справи судами не з'ясовано, які конкретно права та охоронювані законом інтереси позивача порушені спірною постановою.
   
    У цьому контексті варто звернути увагу на те, що у судовій практиці мають місце випадки, коли судами правильно встановлюється правова природа оскаржуваного акта, але допускаються помилки при визначенні суб'єктів оскарження.
   
    Наприклад, у справі за позовом народних депутатів К., М., Д., Б. до Президента України, третя особа - гр. Д., про визнання незаконним Указу Президента України від 19 жовтня 2007 року N 985/2007 "Про призначення Т.Дурдинця заступником Голови Служби безпеки України - начальником Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю" Верховний Суд України(2) зазначив, що суди усіх інстанцій правильно визначили, що предметом оскарження у справі є Указ Президента України з кадрового питання, тобто акт індивідуальної дії, чинність якого поширюється лише на осіб, яких він стосується. При цьому не врахували, що народні депутати України не наділені владними управлінськими функціями, а тому не можуть бути суб'єктами звернення з позовом з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління.
   _______________ (2) Постанова Верховного Суду України від 1 грудня 2009 року.
   
    Отже, із зазначеним позовом звернулися не ті особи, яким належить право вимоги. Звернення до суду з позовом особи, якій не належить право вимоги (неналежний позивач), є підставою для відмови у задоволенні такого позову, оскільки права, свободи чи інтереси цієї особи у сфері публічно-правових відносин не порушено.
   
    Зазначене стало підставою для скасування судових рішень у справі та постановлення нового - про відмову в задоволенні позову.
   
    1.2. Оскарження рішень органів місцевого самоврядування
   
    Оскарження рішень, прийнятих із перевищенням повноважень органами місцевого самоврядування
   
    Прикладом перевищення міською радою своїх повноважень є рішення про надання підприємствам, що належать до комунальної власності, додаткових пільг щодо оподаткування податком на прибуток.
   
    Верховний Суд України(3), задовольняючи скаргу Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Луганськ і скасовуючи рішення судів усіх інстанцій, звертає увагу на таке.
   
    Частиною другою статті 1 Закону України "Про систему оподаткування" передбачено, що міські ради можуть встановлювати додаткові пільги щодо оподаткування у межах сум, що надходять до підвідомчого їм бюджету.
   
   _______________ (3) Постанова Верховного Суду України від 17 березня 2009 року, додаток до інформаційного листа Вищого адміністративного суду України від 5 жовтня 2009 року N 1292/13/13-09.
   
    Пунктами 28 та 29 статті 26 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено виключну компетенцію міських рад щодо прийняття рішень про надання пільг по місцевих податках і зборах, встановлення для підприємств комунальної власності відповідних територіальних громад розміру частки прибутку, що підлягає зарахуванню до місцевого бюджету. А статтею 25 цього Закону передбачено, що місцеві ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією, цим та іншими законами до їх відання.
   
    Однак надання органам місцевого самоврядування повноважень щодо розпорядження часткою прибутку окремих підприємств, яка зараховується до місцевого бюджету, не дає їм права встановлювати пільги з податку на прибуток, приймати рішення щодо розміру сум цього податку, що мають зараховуватись до бюджетів.
   
    Частиною третьою статті 1 Закону "Про систему оподаткування" передбачено, що ставки, механізм справляння податків і зборів (обов'язкових платежів) і пільг щодо оподаткування не можуть встановлюватись або змінюватись іншими законами України, крім законів про оподаткування.
   
    Одночасно статтями 14, 15 цього Закону визначено загальнодержавні податки та збори, а також місцеві податки та збори. Податок на прибуток підприємств належить до перших із перерахованих.
   
    Статтею 15 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" визначено, що ставки податку на прибуток, пільги щодо податку, об'єкт оподаткування, порядок обчислення оподатковуваного прибутку, строки і порядок сплати та зарахування податку до бюджетів можуть встановлюватися та змінюватися лише шляхом внесення змін до цього Закону. Вказані положення узгоджуються із загальними принципами, викладеними в частині третій статті 1 Закону України "Про систему оподаткування", зміст якої було зазначено вище.
   
    Відповідно до пункту 15 частини першої статті 69 Бюджетного кодексу України податок на прибуток підприємств комунальної власності належить до місцевих бюджетів, що не враховується при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів.
   
    Установивши додаткове джерело надходження коштів до місцевих бюджетів, Верховна Рада України не наділяла органи місцевого самоврядування повноваженнями надавати пільги з податку на прибуток. Ці кошти не віднесено до міжбюджетних трансферів, до механізму вирівнювання бюджету, а тому на них не поширюються місцеві програми, які б передбачали звільнення підприємств від сплати загальнодержавних податків.
   
    Установивши пільгу такого роду, орган місцевого самоврядування порушив норми прямої дії Конституції, законів та перевищив свої повноваження. Кошти в рахунок сплати податку на прибуток мали зараховуватися до місцевого бюджету та в разі відсутності у них потреби орган місцевого самоврядування, розпорядник цього бюджету, повинен був їх скерувати до державного бюджету.
   
    Таким чином, закони України "Про систему оподаткування", "Про оподаткування прибутку підприємств" та закони про державний бюджет на певний період, "Про місцеве самоврядування в Україні" регулюють різні аспекти податкових відносин. Віднесення податку на прибуток в окремий період до джерел поповнення місцевого бюджету не породжує в його розпорядника права звільнення від сплати цього податку, тому що такий податок є загальнодержавним. А отже, рішення міських рад із цього предмету відносяться до таких, що прийняті з перевищенням владних повноважень.
   
    У той же час необхідно відзначити помилковість висновків судів, які вважають, що органи місцевого самоврядування перевищують свої владні повноваження, скасовуючи власні рішення, для яких передбачено судовий порядок визнання незаконними.
   
    Наприклад, у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "О" до міськради Верховний Суд України(4) звертає увагу, що судовий порядок визнання незаконними актів органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції або законам України (пункт 10 статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні") не виключає компетенцію такого органу на скасування свого рішення з підстав та в порядку, визначених законом.
   
   _______________ (4) Постанова Верховного Суду України від 17 березня 2009 року, реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 6028305.
   
    Одночасно з цим, скасування органом місцевого самоврядування свого попереднього рішення в договірних відносинах із суб'єктами господарювання не звільняє його від обов'язку в подальшому діяти відповідно до вимог закону, звернувшись до суду з відповідним позовом у разі відсутності згоди обох сторін договору на його розірвання. У зв'язку з цим висновок судів попередніх інстанцій про те, що "пропозиція міськради (як сторони в договорі оренди) про розірвання договору є тотожною самому його розірванню", є неправильним та суперечить вимогам статті 654 Цивільного кодексу України щодо форм зміни або розірвання договору.
   
    Таким чином, розглядаючи справи зазначеної категорії, суди повинні з'ясовувати, чи діяли органи місцевого самоврядування, приймаючи владні рішення, в межах своїх повноважень та у спосіб, передбачений законом.
   
    Оскарження рішень органів місцевого самоврядування щодо приватизації об'єктів комунальної власності
   
    Розглядаючи справи щодо оскарження рішень органів місцевого самоврядування про перелік об'єктів комунальної власності територіальної громади міста, які не підлягають приватизації через важливе їх соціально-економічне значення, суди, серед іншого, повинні з'ясовувати, до якої форми власності (комунальної чи державної) належить спірне майно.
   
    Не встановивши, який правовий статус має спірне майно, не можливо дати відповідь на питання, чи діяла місцева рада, приймаючи рішення про відмову в приватизації майна, в межах своїх повноважень та у спосіб, передбачений законом.
   
    Так, до виключної компетенції відповідної ради згідно з пунктом 30 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" належить прийняття рішень щодо відчуження комунального майна, затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об'єктів комунальної власності, які не підлягають останній, визначення доцільності, порядку та умов приватизації об'єктів права комунальної власності.
   
    Згідно зі статтею 16 цього Закону матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, позабюджетні цільові (у тому числі валютні) та інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
   
    Аналізуючи положення зазначеного Закону, Верховний Суд України(5), зокрема, дійшов висновку, що місцева рада, зважаючи на доцільність та інтереси територіальної громади, може віднести до об'єктів, що не підлягають приватизації, будь-яке майно, що знаходиться у комунальній власності.
   
   _______________ (5) Постанова Верховного Суду України від 20 січня 2009 року, реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 3429609.
   
    У зв'язку з викладеним посилання судів попередніх інстанцій на те, що згідно з частиною третьою статті 2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" не можуть бути об'єктами малої приватизації лише будівлі (споруди, приміщення) або їх окремі частини, які становлять національну, культурну та історичну цінність і перебувають під охороною держави, Верховний Суд України визнав помилковим, оскільки законодавець передбачає, що споруди в усіх випадках не можуть бути приватизованими.
   
    Водночас Верховний Суд України зазначає, що прийняття рішення щодо зобов'язання міської ради включити спірну будівлю до об'єктів, що підлягають приватизації, та передати його на приватизацію є перевищенням повноважень суду і фактична підміна місцевої ради, до компетенції якої, власне, належить вирішення цього питання.
   
    Оскарження рішень суб'єктів владних повноважень у сфері земельних відносин
   
    Оскарження рішень суб'єктів владних повноважень щодо права користування земельною ділянкою
   
    Правила користування земельною ділянкою визначені у главі 15 Земельного кодексу України. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності згідно з частиною другою статті 92 зазначеного Кодексу набувають:
   
    а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності;
   
    б) громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об'єднання), установи та організації;
   
    в) релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності.
   
    Відповідно до частини другої статті 93 Земельного кодексу України земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам.
   
    Укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами аукціону. Укладення договору оренди земельної ділянки може бути здійснено на підставі цивільно-правового договору або в порядку спадкування (частини друга, третя статті 16 Закону Україні "Про оренду землі").
   
    Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі:
   
    - зміни цільового призначення земельних ділянок відповідно до закону;
   
    - надання у користування земельних ділянок, межі яких не встановлені в натурі (на місцевості).
   
    Особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідної сільської, селищної, міської, районної, обласної ради, Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої державної адміністрації.
   
    У клопотанні зазначаються орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки, письмова згода землекористувача, засвідчена нотаріально (у разі вилучення земельної ділянки).
   
    Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних утворень, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
   
    Розглядаючи справи зазначеної категорії, важливо правильно визначити правовий статус земельної ділянки, оскільки від цього залежить правильність вибору норм матеріального права, що підлягають застосуванню.
   
    Так, наприклад, у справі про скасування рішення Жидачівської районної державної адміністрації щодо припинення права користування земельною ділянкою Верховний Суд України(6) зазначив, що судами неправильно визначено правовий статус земельної ділянки - визнано її об'єктом права приватної власності, внаслідок чого зроблено помилковий висновок, що порядок припинення права користування, встановлений статтею 144 Земельного кодексу України, до спірної ділянки не може застосовуватися.
   
   _______________ (6) Постанова Верховного Суду України від 3 червня 2009 року, реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 4313444.
   
    Відносячи земельну ділянку до об'єктів права приватної власності, суд не врахував, що на момент виділення земельної ділянки позивачу в довічне успадковуване володіння у 1991 році Земельний кодекс Української РСР не передбачав інституту права приватної власності на землю.
   
    Право приватної власності громадян України на землю встановлено лише з набранням чинності змін і доповнень, внесених Законом України "Про внесення змін і доповнень до Земельного кодексу Української РСР". Відповідно до статті 22 Земельного кодексу України 1990 року (в редакції від 13 березня 1992 року) право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.
   
    Суд не врахував також, що нормами Земельного кодексу України окремо врегульовані підстави припинення права власності та права користування земельними ділянками і порядок припинення таких прав.
   
    Згідно зі статтею 141 Земельного кодексу України підставами припинення права користування земельною ділянкою є, зокрема, використання земельної ділянки не за цільовим призначенням. Статтею 144 Земельного кодексу України встановлено порядок припинення права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства.
   
    Отже, враховуючи вищевикладене, рішення суб'єкта владних повноважень щодо припинення права користування позивачем зазначеною земельною ділянкою прийнято з дотриманням норм матеріального права, оскільки остання використовувалась не за цільовим призначенням.
   
    Розглядаючи справи щодо надання земельних ділянок в оренду, суди також повинні перевіряти, чи мав суб'єкт владних повноважень законні підстави для включення земельних ділянок до переліку земельних ділянок, що призначені для надання в оренду через конкурс.
   
    Так, наприклад, Верховний Суд України(7) підтримав позицію Вищого адміністративного суду України, зазначивши, що оскільки на момент звернення Товариства з обмеженою відповідальністю "Б" (позивача) з клопотаннями до Броварської міської ради (відповідача) відносно надання в оренду спірних земельних ділянок інших пропозицій від інших суб'єктів господарювання щодо оренди спірних земельних ділянок до відповідача не надходило, то у відповідача не було законних підстав для включення спірних земельних ділянок до переліку земельних ділянок, що призначені для надання в оренду через конкурс.
   
   _______________ (7) Постанова Верховного Суду України від 22 вересня 2009 року, реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 4970768
   
    Оскарження рішень суб'єктів владних повноважень щодо зміни цільового призначення земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства.
   
    Розглядаючи справи про зміну цільового призначення розташованих єдиним масивом земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства, суди повинні враховувати нижченаведене.
   
    Відповідно до частини четвертої статті 22 Земельного кодексу України землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам.
   
    Разом з тим, згідно з частиною четвертою статті 82 Земельного кодексу України іноземні юридичні особи можуть набути право власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення у випадку її спадкування. Але, набувши земельну ділянку у власність шляхом спадкування, такі особи зобов'язані протягом одного року з моменту набуття права власності на земельну ділянку здійснити її відчуження іншій фізичній чи юридичній особі України, яка згідно із законодавством України має право володіти земельною ділянкою сільськогосподарського призначення на праві власності.
   
    Щодо юридичних осіб, які мають право набуття земельних ділянок сільськогосподарського призначення у приватну власність, то Земельний кодекс України (зокрема, частина перша статті 82) відносить до них лише ті, які засновані громадянами України та юридичними особами України.
   
    Щодо можливості отримання та використання юридичною особою земель особистого селянського господарства, то відповідно до частини третьої статті 22 Земельного кодексу України земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства можуть передаватись у власність лише громадянам. Несільськогосподарські підприємства, установи та організації можуть набувати у власність або оренду землі сільськогосподарського призначення для ведення підсобного сільського господарства.
   
    Земельний кодекс України у частині третій статті 33 визначає, що використання земель особистого селянського господарства здійснюється відповідно до закону.
   
    Статтею 1 Закону Україну "Про особисте селянське господарство" визначено, що особисте селянське господарство - це господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму.
   
    Таким чином, ведення особистого селянського господарства має на меті виробництво сільськогосподарської продукції для задоволення потреб громадянина - власника земельної ділянки та осіб, які перебувають з ним у сімейних чи родинних відносинах, у вирощуваній сільськогосподарській продукції, а також у реалізації надлишків такої продукції на ринку.
   
    Земельний кодекс України та Закон України "Про особисте селянське господарство" не передбачає можливість передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення юридичним особам у власність або в оренду для ведення особистого селянського господарства та визначає суб'єктом права на земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства лише громадян.
   
    Відповідно до пункту 15 Перехідних положень Земельного кодексу України не дозволяється купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб.
   
    Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
   
    Статтею 20 Земельного кодексу України встановлено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень (частина перша). Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення (частина друга).
   
    З огляду на вищенаведене суди повинні надавати правову оцінку оскаржуваним рішенням та перевіряти правомірність дій органу державної влади при прийняті цього рішення відповідно до вимог чинного законодавства, а саме: з'ясовувати, чи були перевірені суб'єктом владних повноважень, який приймав рішення про зміну цільового призначення земель, в межах його компетенції правова природа правовстановлюючих документів, договорів купівлі-продажу земельних часток (паїв) та їх відповідність земельному законодавству. Ураховуючи вимоги частини першої статті 138 КАС, для встановлення обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги, судам слід з'ясовувати також до якої категорії земель за основним цільовим призначенням належать спірні земельні ділянки, а також питання належності спірних земельних ділянок до сільськогосподарських угідь.
   
    Не з'ясування вище перелічених обставин призводить до неправильного застосування судами норм матеріального права і скасування Верховним Судом України(8) рішень судів попередній інстанцій.
   
   _______________ (8) Постанова Верховного Суду України від 15 вересня 2009 року, реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 6193891.
   
    1.3. Щодо неправомірного втручання органів владних повноважень у порядок прийняття рішень релігійних організацій
   
    Відповідно до статей 13 і 14 Закону України від 23 квітня 1991 року "Про свободу совісті та релігійні організації" релігійні громади одержують правоздатність юридичної особи з моменту реєстрації їх статуту (положення) у обласній, Київській і Севастопольській міських державних адміністраціях, а в Автономній Республіці Крим - в Уряді цієї Республіки. Релігійні центри, управління, монастирі, релігійні братства, місії та духовні навчальні заклади визнаються юридичними особами з моменту реєстрації їх статутів (положень) у державному органі України у справах релігій.
   
    Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов'язки відповідно до чинного законодавства та свого статуту.
   
    Як визначає стаття 7 зазначеного Закону, релігійні організації діють відповідно до своєї ієрархічної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно зі своїми статутами (положеннями). Тому репрезентувати релігійні організації у їх правовідносинах можуть лише повноважні представники, що обрані, призначені відповідно до статутних вимог релігійної організації.
   
    Спори релігійних організацій між собою та з іншими юридичними особами підлягають вирішенню на загальних підставах у господарських судах відповідно до їх компетенції, за винятками, передбаченими у законодавстві. Таким винятком, зокрема, є категорія справ про припинення діяльності релігійної організації та про оскарження рішень відповідних державних органів з питань володіння та користування культовими будівлями і майном.
   
    Права релігійних громад, які в установленому порядку користувались культовими будівлями і майном до введення в дію Закону, зберігаються і після одержання ними правоздатності юридичної особи згідно з пунктом 4 Постанови Верховної Ради України від 23 квітня 1991 року про порядок введення цього Закону в дію. Права громад щодо володіння і користування цими будівлями і майном зберігаються також за їх правонаступниками.
   
    Відповідно до статті 8 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" держава визнає право релігійної громади на її підпорядкованість у канонічних, організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підпорядкованості. Тому зміна підпорядкованості релігійною громадою або перехід її у іншу віросповідну (конфесійну) приналежність не може тягти за собою втрату прав і зобов'язань цієї громади за усіма угодами, що були раніше укладені нею. Договори про передачу в безоплатне користування релігійним громадам молитовних споруд і культового майна (в тому числі й безстрокові), укладені до або після введення в дію Закону, можуть бути розірвані або припинені лише відповідно до підстав, передбачених у статтях 329-331 Цивільного кодексу України. Зазначені договори укладаються від імені релігійної громади і підписуються її представниками. Такий же порядок діяв до введення в дію Закону.
   
    Відповідно до статті 16 названого Закону діяльність релігійної організації може бути припинена у зв'язку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією. У разі припинення діяльності релігійної громади за цих підстав дія договору безоплатного користування культовими та іншими будівлями, стороною якого була зазначена громада, також припиняється відповідно до статті 331 Цивільного кодексу України.
   
    Відповідно до статей 17 і 18 Закону "Про свободу совісті та релігійні організації" кожна релігійна громада (парафія, церква тощо) або інша релігійна організація (монастир, релігійне братство або місія, духовний навчальний заклад), а не релігійне угруповання в цілому (УПЦ-КП, УАПЦ, УГКЦ тощо) або його керівний центр, є власником придбаного чи створеного нею рухомого і нерухомого майна та коштів і їх єдиним розпорядником (стаття 29 Закону України "Про власність").
   
    Відповідно до вищезазначеної статті 17 Закону культові будівлі і майно, які складають державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим - Уряду цієї Республіки.
   
    Згідно з пунктом 6 Постанови Верховної Ради Української РСР від 23 квітня 1991 року "Про порядок введення в дію Закону "Про свободу совісті та релігійні організації" (у редакції Постанови Верховної Ради України від 23 грудня 1993 року "Про внесення змін до постанови Верховної Ради Української РСР "Про порядок введення в дію Закону Української РСР "Про свободу совісті та релігійні організації") на відп