Договор единоличная подпись главного бухгалтера
-
Тюша
- Акула НКУ
- Повідомлень: 8701
- З нами з: 24 березня 2010, 04:42
- Дякував (ла): 2125 разів
- Подякували: 5234 рази
Если есть доверенность от руководителя предприятия на гл.буха по поводу подписания договоров и др. доков-то да.Юдифь писав:Добрый день, имеет ли право главный бухгалтер единолично подписывать договоры (пусть даже это просто договор аренды) ? Заранее благодарю.
-
-Latka-
- Светоч Мысли
- Повідомлень: 2781
- З нами з: 26 вересня 2011, 04:18
- Дякував (ла): 10 разів
- Подякували: 1256 разів
Или же гл бух внесен учредительными документов в состав лиц, имеющих право вчиняти дии... у госрегистратораЮдифь писав:Добрый день, имеет ли право главный бухгалтер единолично подписывать договоры (пусть даже это просто договор аренды) ? Заранее благодарю.
-
Юдифь
- Мыслитель
- Повідомлень: 97
- З нами з: 31 липня 2014, 15:27
- Дякував (ла): 32 рази
- Подякували: 3 рази
Спасибо большое, просто не хочу одна подписывать этот договор, тем более что мне сказали "здесь подписывают все и все подряд", все подписывать подряд тем более единолично я совершенно не хочу. Вот ищу в нете на какой законный акт сослаться, что мол не могу и все.
-
aLisa1910
- Высший разум
- Повідомлень: 553
- З нами з: 19 грудня 2011, 08:22
- Дякував (ла): 212 разів
- Подякували: 324 рази
Стаття 215. Недійсність правочину
1. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
2. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
3. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Коментар:
1. У коментованій статті визначаються загальні правові засади визнання правочину недійсним. Звичайно, що для цього має існувати відповідна правова підстава. Такою правовою підставою ЦК визнає факт недодержання однією стороною чи всіма сторонами вимог, встановлених частинами 3, 5, 6 ст. 203 ЦК, тобто вимог щодо волевиявлення учасника правочину, щодо настання реальних правових наслідків правочину, щодо недопустимості порушення правочином, вчинюваним батьками, інтересів малолітніх дітей. Тобто порушення вимог закону, допущені стороною (сторонами) після укладення правочину, не можуть спричиняти його недійсність, а призводять до інших правових наслідків, передбачених законом.
Недійсність правочину може наступати лише за певні порушення закону. За ступенем недійсності правочину всі правочини поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемні) та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов.
2. Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом. Відповідно до ч. 2 ст. 215, визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Сторони такого правочину не зобов'язані виконувати його умови, причому навіть і тоді, коли суд не визнає його недійсним. Однак це не означає, що потреби в необхідності визнання нікчемного правочину недійсним може й не виникнути. Така потреба може виникнути, якщо сторони виконали певні умови нікчемного правочину, якщо він нотаріально посвідчений, якщо він порушує права третіх осіб, якщо він зареєстрований у державних органах тощо.
У таких випадках рішенням суду можуть бути визначені відповідні правові наслідки недійсності правочину, зобов'язано державні органи скасувати реєстрацію тощо.
Нікчемними, зокрема, є правочини:
а) укладені з недодержанням обов'язкової письмової форми, якщо недійсність прямо передбачена законом, наприклад, правочини щодо забезпечення виконання зобов'язань (ст. 547);
б) укладені з недодержанням обов'язкової нотаріальної форми (ч. 1 ст. 219);
в) укладені малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без належного схвалення (ст. 221);
г) укладені недієздатною фізичною особою (ст. 226);
д) вчинені без дозволу органу опіки і піклування (ч. 1 ст. 224);
ж) які порушують публічний порядок (ст. 228).
Водночас ЦК передбачає можливість визнання деяких нікчемних правочинів недійсними (ч. 2 ст. 218, ч. 2 ст. 219, ч. 2 ст. 220, ч. 2 ст. 224) за підставами, визначеними в ЦК.
3. Оспорюваними є правочини, які ЦК не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи. До них належать переважно правочини з дефектами волі та волевиявлення його суб'єктів. До них належать правочини, вчинені:
а) неповнолітньою особою за межами її цивільної правоздатності без згоди батьків, піклувальника (ст. 222);
б) фізичною особою, обмеженою у дієздатності, без згоди піклувальника (ст. 223);
в) під впливом помилок (ст. 229);
г) під впливом тяжкої обставини (ст. 233).
Водночас у ЦК передбачаються такі недійсні правочини, які не можуть бути безпосередньо віднесені ні до нікчемних, ні до оспорюваних. Такими є правочини, вчинені під впливом обману (ст. 230), у результаті зловмисної домовленості представником однієї сторони з другою стороною (ст. 232), а також фіктивні правочини (ст. 234). Ці правочини близькі до оспорюваних, але, на відміну від оспорюваних, які суд може визнати недійсними, суд визначає їх недійсними за умови підтвердження допущених порушень вимог закону.
Підстави недійсності правочинів передбачають також інші закони України, зокрема, ГК, СК, ЗК, Закони України "Про оренду землі", "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
4. Визнання правочину недійсним необхідно чітко відмежовувати від розірвання договору та визнання його неукладеним. Так, підставою для визнання правочину (угоди) недійсним слугує невідповідність вимогам закону, а підставою розірвання правочину-договору - неналежне виконання або невиконання його умов чи умов, встановлених для такого договору законом. В останньому випадку договір на момент його укладення не містить порушень закону. Такі засади розмежування недійсності та розірвання договору є загальновизнаними в цивілістичній науці і не піддавалися сумнівам. З цього приводу ВСУ у своїй постанові Пленуму від 28 квітня 1978 р. "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" зазначив, що невиконання або неналежне виконання угоди не може бути підставою для визнання її недійсною і у такому разі сторона може вимагати її розірвання або застосування інших наслідків, передбачених договором та законом. Така позиція ВСУ безумовно є правильною і має бути підтримана і з прийняттям нового ЦК.
Однак ця абсолютна істина останнім часом була порушена українськими законодавцями. Так, ЗУ "Про приватизацію державного майна" (ст. 27) від 19 лютого 1997 р. було введено норму про те, що на вимогу однієї із сторін договір купівлі-продажу може бути розірвано або визнано недійсним за рішенням суду. Така норма є юридичним казусом, який вимагає негайного виправлення.
Між тим президія ВАСУ (нині ВГСУ) у своїх роз'ясненнях від 12.03.99 р. (з наступними змінами) "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" фактично схвалили таку помилкову законодавчу позицію і зазначила, що за загальним правилом, невиконання чи неналежне виконання угоди не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання угоди недійсною, але законом можуть передбачатися випадки, коли порушення законодавства, допущені під час виконання договору, є підставою для визнання його недійсним (зокрема, пункт 5 ст. 27 ЗУ "Про приватизацію державного майна").
Подібна парадоксальна ситуація вперше виникла в РФ, оскільки у ст. 30 Закону РФ "Про приватизацію державних і муніципальних підприємств в РФ" також було встановлено, що угоди приватизації визнаються недійсними, зокрема, у випадках, коли покупець відмовився від платежів за придбаний об'єкт приватизації та порушенні умов придбання, на яких було придбано об'єкт приватизації. Відомі російські юристи зазначили, що ці обставини є підставою для розірвання, але не для визнання недійсними договорів. При цьому вони пояснюють це тим, що при розірвання договору сторони не вправі за загальним правилом вимагати повернення того, що вже було виконано. [М. И. Брагинский, В. В. Витрянский. Договорное право: Общие положения. - М., - 1997, с. 652].
Щоб вийти із такої парадоксальної ситуації, Пленум ВС РФ та ВАСу РФ роз'яснили, що визнання угоди приватизації недійсною тягнуло б за собою двосторонню реституцію, а тому при розірванні договору купівлі-продажу об'єкта приватизації сторони мають право вимагати повернення виконаного.
Неукладеним має визнаватися договір, при вчиненні якого сторони в належній формі не досягли згоди щодо необхідних для нього істотних умов (ст. 638 ЦК, ст. 181 ГК). Тобто у даному разі між ними не виникло бажаного договірного правовідношення та відповідного правового результату. Між тим, учасники неукладеного договору можуть передати один одному певне майно. Збереження за ними цього майна за таких обставин позбавлене належної правової підстави. Тому у разі визнання договору неукладеним суд може застосувати правові наслідки, встановлені для правовідносин, що виникають внаслідок набуття, збереження майна без достатньої підстави (статті 1212 - 1215 ЦК України, статті 469 - 470 ЦК УРСР). Однак і у вирішенні цього питання в законодавстві інколи простежується непослідовність. Так, відповідно до ст. 14 ЗУ "Про оренду землі" відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов може бути підставою для визнання договору недійсним. Нині є усі підстави вважати, що вирішуючи спори щодо договорів з невизначеними істотними умовами, необхідно керуватися нормами ст. 638 ЦК та ст. 181 ГК про неукладеність договору.
1. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
2. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
3. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Коментар:
1. У коментованій статті визначаються загальні правові засади визнання правочину недійсним. Звичайно, що для цього має існувати відповідна правова підстава. Такою правовою підставою ЦК визнає факт недодержання однією стороною чи всіма сторонами вимог, встановлених частинами 3, 5, 6 ст. 203 ЦК, тобто вимог щодо волевиявлення учасника правочину, щодо настання реальних правових наслідків правочину, щодо недопустимості порушення правочином, вчинюваним батьками, інтересів малолітніх дітей. Тобто порушення вимог закону, допущені стороною (сторонами) після укладення правочину, не можуть спричиняти його недійсність, а призводять до інших правових наслідків, передбачених законом.
Недійсність правочину може наступати лише за певні порушення закону. За ступенем недійсності правочину всі правочини поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемні) та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов.
2. Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом. Відповідно до ч. 2 ст. 215, визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Сторони такого правочину не зобов'язані виконувати його умови, причому навіть і тоді, коли суд не визнає його недійсним. Однак це не означає, що потреби в необхідності визнання нікчемного правочину недійсним може й не виникнути. Така потреба може виникнути, якщо сторони виконали певні умови нікчемного правочину, якщо він нотаріально посвідчений, якщо він порушує права третіх осіб, якщо він зареєстрований у державних органах тощо.
У таких випадках рішенням суду можуть бути визначені відповідні правові наслідки недійсності правочину, зобов'язано державні органи скасувати реєстрацію тощо.
Нікчемними, зокрема, є правочини:
а) укладені з недодержанням обов'язкової письмової форми, якщо недійсність прямо передбачена законом, наприклад, правочини щодо забезпечення виконання зобов'язань (ст. 547);
б) укладені з недодержанням обов'язкової нотаріальної форми (ч. 1 ст. 219);
в) укладені малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без належного схвалення (ст. 221);
г) укладені недієздатною фізичною особою (ст. 226);
д) вчинені без дозволу органу опіки і піклування (ч. 1 ст. 224);
ж) які порушують публічний порядок (ст. 228).
Водночас ЦК передбачає можливість визнання деяких нікчемних правочинів недійсними (ч. 2 ст. 218, ч. 2 ст. 219, ч. 2 ст. 220, ч. 2 ст. 224) за підставами, визначеними в ЦК.
3. Оспорюваними є правочини, які ЦК не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи. До них належать переважно правочини з дефектами волі та волевиявлення його суб'єктів. До них належать правочини, вчинені:
а) неповнолітньою особою за межами її цивільної правоздатності без згоди батьків, піклувальника (ст. 222);
б) фізичною особою, обмеженою у дієздатності, без згоди піклувальника (ст. 223);
в) під впливом помилок (ст. 229);
г) під впливом тяжкої обставини (ст. 233).
Водночас у ЦК передбачаються такі недійсні правочини, які не можуть бути безпосередньо віднесені ні до нікчемних, ні до оспорюваних. Такими є правочини, вчинені під впливом обману (ст. 230), у результаті зловмисної домовленості представником однієї сторони з другою стороною (ст. 232), а також фіктивні правочини (ст. 234). Ці правочини близькі до оспорюваних, але, на відміну від оспорюваних, які суд може визнати недійсними, суд визначає їх недійсними за умови підтвердження допущених порушень вимог закону.
Підстави недійсності правочинів передбачають також інші закони України, зокрема, ГК, СК, ЗК, Закони України "Про оренду землі", "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
4. Визнання правочину недійсним необхідно чітко відмежовувати від розірвання договору та визнання його неукладеним. Так, підставою для визнання правочину (угоди) недійсним слугує невідповідність вимогам закону, а підставою розірвання правочину-договору - неналежне виконання або невиконання його умов чи умов, встановлених для такого договору законом. В останньому випадку договір на момент його укладення не містить порушень закону. Такі засади розмежування недійсності та розірвання договору є загальновизнаними в цивілістичній науці і не піддавалися сумнівам. З цього приводу ВСУ у своїй постанові Пленуму від 28 квітня 1978 р. "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" зазначив, що невиконання або неналежне виконання угоди не може бути підставою для визнання її недійсною і у такому разі сторона може вимагати її розірвання або застосування інших наслідків, передбачених договором та законом. Така позиція ВСУ безумовно є правильною і має бути підтримана і з прийняттям нового ЦК.
Однак ця абсолютна істина останнім часом була порушена українськими законодавцями. Так, ЗУ "Про приватизацію державного майна" (ст. 27) від 19 лютого 1997 р. було введено норму про те, що на вимогу однієї із сторін договір купівлі-продажу може бути розірвано або визнано недійсним за рішенням суду. Така норма є юридичним казусом, який вимагає негайного виправлення.
Між тим президія ВАСУ (нині ВГСУ) у своїх роз'ясненнях від 12.03.99 р. (з наступними змінами) "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" фактично схвалили таку помилкову законодавчу позицію і зазначила, що за загальним правилом, невиконання чи неналежне виконання угоди не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання угоди недійсною, але законом можуть передбачатися випадки, коли порушення законодавства, допущені під час виконання договору, є підставою для визнання його недійсним (зокрема, пункт 5 ст. 27 ЗУ "Про приватизацію державного майна").
Подібна парадоксальна ситуація вперше виникла в РФ, оскільки у ст. 30 Закону РФ "Про приватизацію державних і муніципальних підприємств в РФ" також було встановлено, що угоди приватизації визнаються недійсними, зокрема, у випадках, коли покупець відмовився від платежів за придбаний об'єкт приватизації та порушенні умов придбання, на яких було придбано об'єкт приватизації. Відомі російські юристи зазначили, що ці обставини є підставою для розірвання, але не для визнання недійсними договорів. При цьому вони пояснюють це тим, що при розірвання договору сторони не вправі за загальним правилом вимагати повернення того, що вже було виконано. [М. И. Брагинский, В. В. Витрянский. Договорное право: Общие положения. - М., - 1997, с. 652].
Щоб вийти із такої парадоксальної ситуації, Пленум ВС РФ та ВАСу РФ роз'яснили, що визнання угоди приватизації недійсною тягнуло б за собою двосторонню реституцію, а тому при розірванні договору купівлі-продажу об'єкта приватизації сторони мають право вимагати повернення виконаного.
Неукладеним має визнаватися договір, при вчиненні якого сторони в належній формі не досягли згоди щодо необхідних для нього істотних умов (ст. 638 ЦК, ст. 181 ГК). Тобто у даному разі між ними не виникло бажаного договірного правовідношення та відповідного правового результату. Між тим, учасники неукладеного договору можуть передати один одному певне майно. Збереження за ними цього майна за таких обставин позбавлене належної правової підстави. Тому у разі визнання договору неукладеним суд може застосувати правові наслідки, встановлені для правовідносин, що виникають внаслідок набуття, збереження майна без достатньої підстави (статті 1212 - 1215 ЦК України, статті 469 - 470 ЦК УРСР). Однак і у вирішенні цього питання в законодавстві інколи простежується непослідовність. Так, відповідно до ст. 14 ЗУ "Про оренду землі" відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов може бути підставою для визнання договору недійсним. Нині є усі підстави вважати, що вирішуючи спори щодо договорів з невизначеними істотними умовами, необхідно керуватися нормами ст. 638 ЦК та ст. 181 ГК про неукладеність договору.
-
Marlboro
- Гигант Мысли
- Повідомлень: 12590
- З нами з: 17 грудня 2012, 02:08
- Дякував (ла): 252 рази
- Подякували: 4095 разів
Ну так-то подписывать Вам ничего прямо не запрещает - можете ставить подпись где сочтете за угодноеЮдифь писав:Спасибо большое, просто не хочу одна подписывать этот договор, тем более что мне сказали "здесь подписывают все и все подряд", все подписывать подряд тем более единолично я совершенно не хочу. Вот ищу в нете на какой законный акт сослаться, что мол не могу и все.
Другое дело, что требовать от Вас этого никто не сможет, если это (род обязанностей) не указано в Вашем трудовом договоре или должностной инструкции.
-
Zla-ta
- Мыслитель
- Повідомлень: 90
- З нами з: 22 листопада 2014, 22:26
- Дякував (ла): 41 раз
- Подякували: 16 разів
Добрый день, подскажите пожалуйста, чем это все может закончится. Собиралась устраиваться на работу,несколько дней ознакомления, подсунули подписать договор поставки от им гл. уха. Подпись директора и печать уже была. В договоре дата не стояла, я так на работу и не оформилась. Теперь узнаю что товар был поставлен на эту фирму и украден(исчез) на очень крупную сумму. Завели дело. У меня шок.
-
Дарция
- Светоч Мысли
- Повідомлень: 1237
- З нами з: 28 січня 2012, 13:06
- Дякував (ла): 932 рази
- Подякували: 1064 рази
Вы уже были официально в штате и был приказ и передача дел?Zla-ta писав:Добрый день, подскажите пожалуйста, чем это все может закончится. Собиралась устраиваться на работу,несколько дней ознакомления, подсунули подписать договор поставки от им гл. уха. .