Ваши любимые стихотворения.....

[Яков]

[center]Так любить, чтоб замирало сердце


Так любить, чтоб замирало сердце,
Чтобы каждый вздох — как в первый раз,
Чтоб душою только отогреться
У огня любимых, милых глаз.
Так любить, чтоб за минуту счастья
Можно было жизнь свою отдать,
Чтобы, несмотря на все ненастья,
Все равно надеяться и ждать.
Чтобы каждый взгляд — как откровение,
Каждый поцелуй — как Божий дар.
Чтобы и волос прикосновение
В сердце разжигало бы пожар.
Так любить, чтоб каждое желание
Воплощалось в жизнь. И их — не счесть…
Чтобы каждый день как заклинание
Повторять: «Спасибо, что ты есть…»

Борис Пастернак[/center]

[_Tatyana_]

Мне позвонил из прошлого мужчина.
А я давно не помнила о нем
Звонку была не веская причина,
Слова же обжигали, как огнем.

Он говорил, что очень ошибался,
Когда решил, что нам не нужно встреч.
Что просто он тогда старался
Себя от чувства долга уберечь.

Что был не прав, он это понял.
Что жить теперь не может без меня.
А я все думала, а где же взял он номер?
И как он дозвонился до меня?

Я молча слушала забытого мужчину,
Стараясь не зевать и не уснуть.
Как выяснилось, я ему по чину.
Сказал бы это раньше кто-нибудь!

Он говорил, я не перебивала.
Ручьем лились ненужные слова.
Потом от уха трубку оторвала,
Сказав, что для него я умерла.

[Мадемуазель]

Старенька продавала незабудки.
В очах її і біль, і втома.
Є троє діток, та усі забудьки,
Лиш пес і кіт чекають дома.
Букетики свої вона тримала
в запечених від праці й сонця ручках.
Й про чоловіка, вже покійного, згадала
й про те, що швидко виросли онучки.
Старенька продавала незабудки.
У хусточку в'язала дрібні гроші.
Синочку б шарф купити не забути,
і донькам подаруночки хороші.
Я теж купила в жінки ніжні квіти.
І притулилася до них губами.
Не треба щастя більшого на світі,
як знати, що чекає дома мама.
Старенька продавала незабудки.
В очах її і біль, і втома.
Є троє діток, та усі забудьки,
Лиш пес і кіт чекають дома.
Букетики свої вона тримала
в запечених від праці й сонця ручках.
Й про чоловіка, вже покійного, згадала
й про те, що швидко виросли онучки.
Старенька продавала незабудки.
У хусточку в'язала дрібні гроші.
Синочку б шарф купити не забути,
і донькам подаруночки хороші.
Я теж купила в жінки ніжні квіти.
І притулилася до них губами.
Не треба щастя більшого на світі,
як знати, що чекає дома мама.

Оксана Максимишин-Корабель

[Мадемуазель]

Старесенька іде по тій дорозі.
Як завжди. Як недавно. Як давно.
Спинилася. Болять у неї нозі.
Було здров'я, де тепер воно?
І знов іде... Зникає за деревами...
Світанок стежку снігом притрусив.
Куди ж ти йдеш? Я жду тебе. Даремно.
Горить ліхтар, ніхто не погасив.

Моя бабусю, старша моя мамо!
Хоч слід, хоч тінь, хоч образ свій залиш!
Якими я скажу тобі словами,
що ти в мені повік не одболиш!
Земля без тебе ні стебла не вродить,
і молоді ума не добіжать.
Куди ж ти йдеш? Твоя наливка бродить,
і насіння у вузликах лежать.

Ну, космос, ну, комп'ютер, нуклеїни.
А ті казки, те слово, ті сади,
і так по крихті, крихті Україна -
іде з тобою, Боже мій, куди?!

Хоч озирнись! Побудь іще хоч трішки!
Вже й час є в тебе, пізно, але є ж.
Зверни додому з білої доріжки.
Ось наш поріг, хіба не впізнаєш?

Ти не заходиш. Кажуть, що ти вмерла.
Тоді був травень, а тепер зима.
Зайшла б, чи що, хоч сльози мені втерла.
А то пішла, й нема тебе, й нема...

Старесенька, іде чиясь бабуся,
і навіть хтозна, як її ім'я.
А я дивлюся у вікно, дивлюся,
щоб думати, що, може, то моя

Ліна Костенко

[Natalenna]

Скажи
Анна Кулик
Давай же, милый! Скажи мне в глаза, скажи - что это неправда, что ты был расстроен/пьян, что ты и без этого можешь прекрасно жить, что в обществе, право, немало прекрасных дам, что все эти фразы - обычный похмельный бред, который к утру забудется в полусне. Что жизнь тебе к новой любви выдает билет. Какое ей дело, что ты еще снишься мне?

Скажи что забудется, переболит, пройдет, что это ошибка, что ты переменам рад, и что нам порою, чтобы идти вперед, приходится вдруг на пути повернуть назад. Найти там развилку, пойти по другой тропе, спокойной, надежной, без шанса попасть в беду. Не прыгать по скалам, а тихо идти к мечте. Ты думаешь, глупый, что там тебя не найду?!

Ты тянешь магнитом с другого конца земли, как будто стоишь в тишине за соседней дверью...
Давай же, скажи мне, что не было там любви.
Наверно, я сделаю вид, что тебе поверю...

[Бухгалтерочек]

Я бачив дивний сон. Немов передо мною
Безмірна, та пуста, і дика площина,
І я,прикований ланцем залізним, стою
Під височенною гранітною скалою,
А далі тисячі таких самих, як я.

У кождого чоло життя і жаль порили,
І в оці кождого горить любові жар,
І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили,
І плечі кождого додолу ся схилили,
Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.

У кождого в руках тяжкий залізний молот,
І голос сильний нам згори, як грім, гримить:
"Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить."

І всі ми, як один, підняли вгору руки,
І тисяч молотів о камінь загуло,
І в тисячні боки розприскалися штуки
Та відривки скали; ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам'яне чоло.

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,
Так наші молоти гриміли раз у раз;
І п'ядь за п'ядею ми місця здобували;
Хоч не одного там калічили ті скали,
Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.

І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні пам'яті в людей за сей кривавий труд,
Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди,
Як наші кості тут під нею зогниють.

Та слави людської зовсім ми не бажали,
Бо не герої ми і не богатирі.
Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли
На себе пута. Ми рабами волі стали:
На шляху поступу ми лиш каменярі.

І всі ми вірили, що своїми руками
Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров'ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ.

І знали ми, що там далеко десь у світі,
Який ми кинули для праці, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жінки і діти,
Що други й недруги, гнівнії та сердиті,
І нас, і намір наш, і діло те кленуть.

Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,
І серце рвалося, і груди жаль стискав;
Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,
Ані прокляття нас не відтягли від діла,
І молота ніхто із рук не випускав.

Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай прокляті ми і світом позабуті!
Ми ломимор скалу, рівняєм правді путі,
І щастя всіх прийде по наших аж кістках.

[Бухгалтерочек]

Когда становишься старше, по-другому смотришь на произведения школьной программы. Выше Иван Франко "Каменярі".

[Бухгалтерочек]

Починається плач гітари,
Розбивається чаша світанку,
Починається плач гітари,
Гамувати плач її марно –
Не втішайте даремно іспанку.

А так плаче у такт, монотонно…
Плаче так лиш вода або вітер,
Що спиняється снігом бездонним,
А її неможливо спинити.

Плаче щиро про речі померлі,
Про пісок із гарячого півдня,
Що сумує без білих камелій
І так слізно їх просить, бідний.

Вона плаче – стріла без мішені,
Пізній вечір без вранішніх терцій,
Мертва пташка в гілках – душевно…
І мечами п’ятьма страшенними,
О гітаро, поранене серце!

Федеріко Гарсія Лорка

[Бухгалтерочек]

А сильных женщин просто не бывает -
Все это видимость, иллюзия, обман.
Когда никто не видит, даже «сильные» рыдают,
Пытаясь залечить на сердце боль всех ран.

А сильных женщин часто обижают -
«Она же сильная, со всем наверно справится».
А как же больно ей, никто, увы, не знает.
Не знают, как же сердце разрывается.

А сильных женщин многие бояться,
Обходят стороной и восхищаются.
Они умеют, когда больно улыбаться,
Уходят гордо и в толпе чужих теряются.

А сильных женщин просто не бывает -
Бывают рядом просто слабые мужчины,
И слабость женщины они не замечают,
Когда она заплачет просто без причины.

Поверьте, не бывает сильных женщин,
Они за масками скрывают свою слабость.
Скрывают от обид на сердце сотни трещин,
А сердцу так нужны тепло и радость.

И каждой «сильной» нужен просто тот мужчина,
Который отогреет сердце от обид и боли
С которым она станет слабой и любимой,
Который в холод будет греть ее ладони.

А сильных женщин просто не бывает -
Внутри скрывается ранимая душа.
А сердце ждет, что кто-то разгадает,
Что ты не сильная, взглянув в твои глаза...

[Маюля]

Сердце сжалось, и разум не верит,

Что случилась такая беда.

Невозможно смириться с потерей:

Ты покинул наш мир. Навсегда.

Не успел попрощаться с родными,

Разлучил нас единственный миг.

Вспоминаю, и кровь в жилах стынет,

А внутри словно замер крик.

Всё должно было быть иначе –

Ты уже возвращался домой.

А сейчас я только плачу,

Позабыла про сон и покой.

В той аварии счастье сгорело,

Все поступки, что мне обещал…

Все надежды, что строили смело

Поглотил раскаленный металл.

Пусть земля тебе будет пухом,

Ты живой, пока память жива.

Просто звездочка в небе потухла,

Что меня по дороге вела…