ВС роз’яснив, що оплата простою після відпустки здійснюється лише за умови готовності працювати та повідомлення роботодавця, пише "Судово-юридична газета".
У постанові у справі № 140/8189/23 від 9 квітня 2026 року Верховний Суд сформулював підхід до застосування статей 34, 113 КЗпП України щодо оплати часу простою.
Рішення актуальне для ситуацій «заморожених» трудових відносин у воєнний час: у цій справі позивачка після майже шести років відпустки вважала, що оплата простою має нараховуватись автоматично без відновлення зв’язку з роботодавцем.
Позивачка перебувала у трудових відносинах із територіальним органом Держлікслужби та з 2016 року знаходилась у відпустці без збереження заробітної плати у зв’язку з проведенням АТО.
Після виключення відповідної норми із Закону України «Про відпустки» з 2022 року її відпустка припинилася. Водночас заробітна плата їй не нараховувалась.
Позивачка вважала, що у відповідача мав місце простій, а отже вона має право на оплату цього періоду не нижче ніж у розмірі двох третин окладу.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позову, вказавши, що позивачка не виконувала обов’язків і не повідомляла роботодавця про готовність працювати.
Позивачка подала касаційну скаргу, вимагаючи скасувати рішення попередніх інстанцій і вказуючи на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статей 34, 113 КЗпП у подібних правовідносинах. Вона наполягала, що оголошений у відповідача простій поширюється на всіх працівників, а отже після завершення відпустки має автоматично виникати право на оплату простою. Відповідач заперечував, вважаючи рішення судів законними, а касаційне провадження було відкрито ухвалою Суду.
Суд вказав, що спірні правовідносини у цій справі стосуються особливостей оплати часу простою працівника, який на момент оголошення наказу про простій перебував у відпустці, а касаційне провадження відкрито у зв`язку з відсутністю висновку Верховного Суду щодо застосування статей 34, 113 КЗпП України у подібних правовідносинах.
З аналізу статей 34, 113 КЗпП України випливає, що простій є винятковим випадком у процесі виробництва (діяльності підприємства чи установи), коли працівник з об'єктивної причини тимчасово не має можливості виконувати свої трудові функції.
КЗпП України не встановлює порядку оголошення простою та його припинення. Водночас усталеним є підхід, відповідно до якого простій оголошується наказом / розпорядженням підприємства, установи, організації. Простій може бути оголошено як для всього підприємства, так і для окремого структурного підрозділу або для окремих працівників, про що зазначається у відповідному наказі (розпорядженні).
ВС наголосив: «Оголошення простою не з вини працівника є підставою для нарахування працівникам, які перебувають в простої, заробітної плати з розрахунку не нижче від двох третин тарифної ставки встановленого працівникові розряду (окладу)».
У випадку перебування працівника у відпустці, правові наслідки, пов`язані з простоєм, на нього не поширюється.
Водночас Суд підкреслив, що автоматичне застосування до працівника наказу (розпорядження) про простій (якщо він оголошений для всього підприємства, установи, організації чи для структурного підрозділу, в якому працює особа, відпустка якої закінчується) не має наслідком автоматичне нарахування оплати за простій.
Виходячи із положень статей 34, 113 КЗпП України, умовами оплати простою є сукупність таких обставин:
1) простій виник не з вини працівника;
2) працівник готовий до виконання роботи, але в роботодавця відсутня організаційна та/або технічна спроможність забезпечити виконання роботи працівником через дію невідворотних сил або у зв`язку з іншими істотними обставинами.
Тож, у разі закінчення відпустки під час дії наказу про простій, оплата часу простою здійснюється після засвідчення готовності працівника приступити до виконання своїх обов`язків шляхом виходу на роботу, а якщо умовами простою присутність працівників на робочому місці не вимагається - шляхом повідомлення безпосереднього керівника та / або структурного підрозділу, відповідального за управління персоналом, про закінчення відпустки та готовність приступити до роботи.
Суд зазначив, що день закінчення відпустки позивачки припав на п`ятий місяць повномасштабного вторгнення рф в Україну. Станом на липень 2022 року місто Рубіжне було окуповане, а війська рф продовжували наступ по всій лінії фронту, в тому числі на Луганщині.
Ураховуючи вказані висновки, а також беручи до уваги значну тривалість відпустки позивачки (майже 6 років), закінчення якої припало на повномасштабне вторгнення та пов`язане з цим переміщення населення, у тому числі за межі України, Суд уважає помилковими доводи касаційної скарги про те, що оплата часу простою позивачці після закінчення відпустки мала нараховуватися автоматично, в силу самого факту оголошення простою.
У спірних правовідносинах можливість оплати часу простою залежала від готовності позивачки стати до роботи після закінчення відпустки та повідомлення роботодавця про ці обставини з метою належного обліку.
Таким чином Верховний Суд фактично сформулював правову позицію: сам факт оголошення простою не створює автоматичного права на оплату для працівника, який повернувся з відпустки.
Ключовими умовами є активна поведінка працівника — підтвердження готовності працювати та належне повідомлення роботодавця. Без цього оплата часу простою не здійснюється.