Чи зобов’язане підприємство подавати до ДПІ податковий розрахунок ф. № 1ДФ, якщо зазначена в ньому сума коштів є відшкодуванням відрядженому працівникові витрат на оплату готельних послуг, отриманих від платника єдиного податку 2-ї групи? Відповідно до п. 177.8 ПКУ під час нарахування (виплати) фізичній особі – підприємцю (далі – СПД ФО) доходу від операцій, здійснюваних в межах обраних ним видів діяльності, суб’єкт господарювання, який нараховує (виплачує) такий дохід, не утримує податок на доходи у джерела виплати, якщо фізичною особою – підприємцем, який отримує такий дохід, надано копію документа, що підтверджує її державну реєстрацію відповідно до закону як суб’єкта підприємницької діяльності.
У листі «Стосовно документів, що підтверджують підприємницьку діяльність» від 23.08.2011 р. № 9613/5/17-0216 ДПСУ вказує, що витрати на відрядження повинні бути підтверджені відповідними документами, що засвідчують їх вартість у рахунках, зокрема отриманих із готелів (мотелів) або від інших осіб, що надають послуги з розміщення та проживання фізичної особи, в тому числі бронювання місць у місцях проживання. Юридичним особам, які мають господарські відносини з СПД ФО, послугами яких користувався відряджений працівник, ДПСУ рекомендує
з метою уникнення порушень норм чинного законодавства отримувати від останнього копії документа, що підтверджує його державну реєстрацію як СПД (для підприємців, які здійснюють діяльність відповідно до ст. 177 ПКУ), та водночас свідоцтва про сплату єдиного податку, а також відповідні документи (чеки, квитанції тощо), що підтверджують витрати за проживання або переїзд, та подавати розрахунок за формою № 1ДФ. Тобто зобов’язує повідомляти про всі виплачені підприємцям суми доходів податковому органу у порядку, визначеному пп. «б» п. 176.2 ПКУ.
Відповідно до ст. 121 КЗпП працівники мають право на відшкодування витрат та одержання інших компенсацій у зв’язку із службовими відрядженнями. До таких витрат КЗпП відносить, у тому числі й
витрати з наймання жилого приміщення.
Отже, право відрядженого працівника отримати від підприємства, що його відрядило, відшкодування понесених ним витрат закріплено законодавчо. Ці витрати підприємства, пов’язані з відшкодуванням відрядженому працівникові відповідних його витрат, можуть зменшувати базу оподаткування податком на прибуток шляхом включення до витрат підприємства лише за наявності документів, що підтверджують зв’язок такого відрядження з діяльністю такого платника податку. Про такі документи детальніше йдеться у пп. 140.1.7 ПКУ. У будь-якому разі йдеться про
витрати на відрядження, а не про витрати підприємства на готельні послуги та послуги з перевезення.
Згідно з пп. 14.1.180 ПКУ
податковим агентом щодо ПДФО є юридична особа (її філія, відділення, інший відокремлений підрозділ), самозайнята особа, представництво нерезидента – юридичної особи, які незалежно від організаційно-правового статусу та способу оподаткування іншими податками та/або форми нарахування (виплати, надання) доходу (у грошовій або негрошовій формі) зобов’язані нараховувати, утримувати та сплачувати ПДФО до бюджету від імені та за рахунок фізичної особи
з доходів, що виплачуються такій особі, вести податковий облік, подавати податкову звітність податковим органам та нести відповідальність за порушення його норм. Отже, податковим агентом може бути лише той, хто виплачує доходи
безпосередньо фізичній особі. У нашому випадку таким податковим агентом може бути лише те підприємство, яке безпосередньо здійснює оплату готельних послуг, а його працівник в готелі лише зупиняється та отримує послуги.
Але якщо працівник сам оплачує готельні послуги, то готель не вступає у правовідносини підприємством, яке відрядило такого працівника. І свій дохід СПД ФО (власник готелю) отримує від гостя, а не від підприємства, яке в силу певних обставин може ці витрати й не відшкодувати своєму працівникові.
Для того, щоб відповісти на питання щодо
правової природи витрат відрядженого працівника та їх суті для самого підприємства, треба визначитися з тим, хто ким виступає та в яких саме зобов’язаннях.
Відповідно до ст. 509 ЦКУ зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Якщо розглядати такий вид зобов’язання, як надання готельних послуг, то слід зазначити, що за таким договором однією стороною є СПД ФО – власник готелю, а другою – відряджений працівник. Останній є кредитором і має право вимагати від власника готелю (боржника) надання йому готельних послуг. У зобов’язанні з оплати таких готельних послуги відряджений працівник сам вже стає боржником, а готель – кредитором. Як бачимо, підприємство, що відрядило працівника, у цих зобов’язаннях відсутнє взагалі.
А от де таке підприємство присутнє, так це у зобов’язанні з відшкодування витрат відрядженого ним працівника, пов’язаних з наймом житла. Йдеться не про оплату готельних послуг, а про відшкодування витрат на них своєму працівникові. Інакше кажучи:
відшкодувати комусь витрати на вечерю в ресторані, не означає самому там повечеряти.
Таким чином, оплата послуг з найму житла, здійснювана працівником у відрядженні, проводиться в межах одного зобов’язання, а відшкодування підприємством витрат, здійснених працівником при такій оплаті, відбувається у межах іншого зобов’язання. Це означає, що підприємство, яке відшкодовує своєму працівникові витрати на відрядження, не вступає безпосередньо у відносини з постачальником таких послуг працівникові, а отже й не може оплачувати послуги такого постачальника. Таке підприємство не може виступати й податковим агентом стосовно виплати такому постачальнику доходів, що випливає із змісту пп. 14.1.180 ПКУ. При цьому не йдеться ані про обов’язки податкового агента у повному обсязі, ані про часткове (лише в частині подання розрахунку за формою № 1ДФ) їх виконання. І стосовно таких виплат у підприємства не може виникнути потреби в отриманні від постачальника будь-яких документів, що посвідчували б його статус як платника податку для того, щоб визначитися із власним комплексом обов’язків податкового агента щодо нього.
Але назбирати документів та подати розрахунок за формою № 1ДФ – це ще не все, на чому можна заспокоїтися. Згідно з п. 291.4 ПКУ суб’єктам господарювання, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності та відносяться до платників єдиного податку другої групи, дозволено здійснювати господарську діяльність з надання послуг, у тому числі побутових,
платникам єдиного податку та/або населенню.
Отже,
юридичним особам платники єдиного податку 2-ї груп надавати послуги не можуть. Це означає, що податковим агентом стосовно таких платників єдиного податку юридичні особи можуть виступати, лише порушуючи п. 291.4 ПКУ.
Маючи такий вагомий аргумент щодо порушення законодавства, чи стануть податківці ним нехтувати? Скоріше за все вони просто не визнають такі витрати юридичної особи. Адже їм для цього необхідно лише послатися на надані при перевірці юридичної особи документи СПД ФО, зареєстрованого платником єдиного податку 2-ї групи. А далі за перевіреною схемою: договори визнаються в акті перевірки нікчемними, послуги – непідтвердженими, податковий кредит та податкові витрати – завищеними.
І як наслідок: податкове повідомлення-рішення з відповідними донарахуваннями на підставі занадто «старанно» підтверджених витрат на відрядження. А найголовнішим доказом відносин юридичної особи із СПД ФО, з яким таких відносин бути не повинно, є поданий юридичною особою податковий розрахунок за формою № 1ДФ. Подання такого розрахунку означає визнання юридичною особою факту розрахунку з платником єдиного податку 2-ї групи.
Олександр Єфімов
адвокат, АФ «Є.С.Аудит»
Дата підготовки 23.04.2013