Відтворення матеріалу у будь-якій формі повністю або частково можливо лише з письмового дозволу газети «Інтерактивна бухгалтерія».
Ще у 2010 році контрагент позивався до нашого підприємства в суді. Судовий розгляд тривав довго, і лише зараз ми отримали остаточне рішення апеляційного суду — справу ми програли. Суд постановив держмито й витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу (сплачені контрагентом під час подання позову) разом із сумою основного боргу стягнути з нашого підприємства на користь контрагента.
Чи можна за таких обставин віднести до податкових витрат держмито й витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу?
ВІДПОВІДЬ: Так, на нашу думку, підприємство має право на податкові витрати в сумі держмита й інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Хоча контролюючі органи та навіть дехто з незалежних експертів проти цього. Пропонуємо розглянути наші аргументи.
У пп. «е» пп. 138.10.2 ПКУ мовиться, що витрати на врегулювання спорів у судах входять до складу податкових витрат.
Судовий позов подавався ще до 01.11.2011 р. — до дати набрання чинності Законом України «Про судовий збір» від 08.07.2011 р. № 3674-VI, яким сплата державного мита й витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу були замінені судовим збором.
Оскільки судовий спір був господарським, то регулювався він Господарським процесуальним кодексом України (далі — ГПКУ). Згідно зі ст. 44 ГПКУ (яка була чинною до 01.11.2011 р.), до складу судових витрат входили й держмито, й інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
Відповідно до ст. 49 ГПКУ (у тій же редакції), сплата держмита в спорах, що виникають під час виконання договорів, покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. А оплата інформаційно-технічного забезпечення судового процесу:
· у разі задоволення позову — на відповідача;
· у разі відмови в позові — на позивача.
Тут важливо зрозуміти одну річ, бо на цьому будується вся наша подальша логіка: ГПКУ спочатку покладає описані судові витрати на сторону, що програла (а в разі часткового задоволення позову — пропорційно сумі задоволених вимог). Проте знати наперед, хто буде стороною, що програла, неможливо. Тому до початку судового процесу їх сплачує позивач (ст. 57 ГПКУ). І лише потім, після винесення рішення, стає зрозумілим, хто й у якій сумі повинен понести судові витрати. І якщо це відповідач, то відбувається перерозподіл витрат: позивачу потрібно повернути кошти, які він сплатив (у розмірі держмита й витрат на інформаційно-технічне забезпечення), а має це зробити відповідач. Однак, щоб не зачіпати процедури повернення з бюджету на рахунок позивача, а потім сплати відповідачем на той же бюджетний рахунок, відновлення справедливості відбувається простіше: відповідач повертає позивачу сплачені судові витрати (за своїм бажанням або через виконавчий лист). Власне, із боку держави це своєрідна перестраховка, бо не факт, що відповідач матиме змогу погасити вартість судових витрат, адже держава вже отримала належну суму, а стягнення коштів — проблеми позивача.
Саме той факт, що покладення судових витрат на відповідача виглядає як відшкодування витрат іншій стороні процесу, приводить Міндоходів до думки, що в описаному випадку підприємство не має права на податкові витрати (підрозділ 102.07.20 «ЗІР»): «При цьому відшкодовані за рішенням суду судові витрати не включаються до складу витрат відповідача та враховуються у складі доходу платника податку — позивача». Такої ж думки дотримуються й деякі незалежні консультанти.
Однак, ми вважаємо, форма оплати судових витрат (виглядає як відшкодування витрат позивачу) не повинна впливати на суть (судові витрати за ГПКУ несе відповідач), тому відповідач має право на податкові витрати. Проте, мабуть, таку думку доведеться знову-таки доводити в суді.
Георгій КЛЯШТОРНИЙ,
бухгалтер-експерт
газети «Інтерактивна бухгалтерія»