Операція «Податкова оптимізація»: юридичні грані

Де ж та тонка межа між ухиленням та оптимізацією?

Якщо не вдаватися до складних теоретичних міркувань, то оптимізація — це використання своїх законних прав «на повну» (наприклад, правомірне застосування пільг, обрання найбільш вдалих договірних умов тощо), а ухилення — явно неправомірна поведінка, яка тягне за собою відповідальність.

І Держкомпідприємництва свого часу в листі від 12.11.2001 р. № 2-221/6704 говорив про те, що оптимізація оподаткування ніяк не суперечитиме інтересам держави.

Але на практиці розмежування виявляється набагато складніше! «Державна машина», на жаль, часто ототожнює оптимізацію й ухилення. Адже і перше, і друге явище призводить до недоотримання коштів казною.

Незважаючи на всю теоретичність понять «ухилення» та «оптимізація», вони відчутно впливають на реальність платника податків. Наприклад, коли йдеться про кримінальну відповідальність за ст. 212 ККУ (ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів)). Про неї ми теж говоритимемо детальніше (див. на с. 7).

Основний «фільтр», через який належить пройти будь-якій оптимізаційній схемі, — це, передусім, податкові органи, а потім і суди. Давайте ж розберемося з тим, як їх оцінюють фіскали, і поглянемо, як ставляться до позицій податківців слуги Феміди. Розглянемо найпопулярніші «ідеології» ☺:

1) удавані правочини;

2) безтоварні операції і фіктивні правочини;

3) ділова мета і розумна економічна обґрунтованість;

4) принцип «розумної обережності» і «розумної обачності».

Більшість термінів із нашого списку в законодавстві ви не знайдете (окрім, мабуть, удаваних і фіктивних правочинів). Тому основну роль тут відіграватиме саме судова практика.

Удавані правочини

Відповідно до ч. 1 ст. 235 ЦКУ удаваним вважається правочин, вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Наслідки: відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони вчинили насправді (ч. 2 ст. 235 ЦКУ).

Зверніть увагу: угода «з подвійним дном» ≠ її недійсність або нікчемність. До удаваних правочинів наслідки недійсності (ст. 216 ЦКУ) можуть застосовуватися, тільки коли саме «реальний» правочин є нікчемним або суд визнає його недійсним (як оспорюваний) (п. 25 постанови Пленуму ВСУ від 06.11.2009 р. № 9).

Виникає запитання: а чи можуть податківці самостійно перекваліфікувати договір, наприклад при проведенні перевірки, а потім зробити відповідні донарахування? Скажімо, перераховану вами передоплату за договором поставки фіскали спробували визнати фінансовою допомогою і донарахували ПДВ, «викосивши» податковий кредит.

Оскільки будь-який держорган (у тому числі й органи ДФС) повинен діяти виключно в межах повноважень і у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України (ч. 2 ст. 19 Конституції України), то зазирнемо до ПКУ. У п.п. 20.1.30 цього Кодексу знаходимо повноваження, яке, на перший погляд, підходить нам: податкові органи мають право звертатися до суду щодо визнанняоспорюваних правочинів недійсними і застосування визначених законодавством заходів, пов’язаних з визнанням їх недійсними, а також з приводу стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами.

Якщо ж вчитатися в норму ч. 2 ст. 235 ЦКУ, то здасться, що хто завгодно може стверджувати: правочин удаваний, потрібно застосовувати норми, що регулюють нібито «реальну» операцію.

Але варто взяти до уваги презумпцію правомірності правочину (тобто те, що його недійсність прямо повинна передбачатися законом або встановлюватися судом (ст. 204 ЦКУ), а також пригадати презумпцію правомірності дій платника податків... Виходить, що в податківців повноважень з перекваліфікації на підставі ст. 235 ЦКУ немає. У судовій практиці такий висновок трапляється, але вкрай рідко (див. ухвалу ВАСУ від 13.01.2016 р. у справі № 804/7982/14, ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 06.02.2014 р. у справі № 807/2840/13-а).

Хоча, звісно ж, фіскали спочатку виписують податкове повідомлення-рішення (ППР), а потім доводять свою позицію в суді. Якщо платник туди піде.

Тому найчастіше слуги Феміди не звертають уваги на цей нюанс, а оцінюють фактичний матеріал. З’ясовують, чи можна в конкретній ситуації визнати «спірний» правочин удаваним, і вже на підставі своїх висновків приймають рішення щодо законності ППР (ухвала Харківського апеляційного адміністративного суду від 02.11.2016 р. у справі № 818/34/16).

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини.

Хто ж повинен довести, що сторони, змовившись, вирішили «прикрити» одну угоду іншою при оскарженні ППР у суді? Згідно з ч. 2 ст. 77 КАСУ тягар доказування законності рішення покладається на фіскалів.

Але, незважаючи на те, що доводити свою правоту повинні саме податківці, вам усе одно необхідно ретельно підготуватися до спростування їх позиції (ч. 1 ст. 77 КАСУ).

Безтоварні операції і фіктивні правочини

Безтоварність операції — це, напевно, аргумент, що найчастіше трапляється в податківців. І оцінюючи госпдіяльність, вартові податків і зборів включають всі свої аналітичні здібності. Оцінюють наявність необхідного персоналу, ресурсів, транспорту, приміщень, види діяльності. Також вони підмічають строк існування юрособи, оборот, характеристики контрагентів та інші подробиці.

Давайте розберемося з тим, що ж таке безтоварна операція, і поглянемо на це крізь «призму» цивільно-правових норм.

Найближчим поняттям до безтоварних операцій у цивільному законодавстві є «фіктивні правочини»

Що таке «фіктивний правочин»? Фіктивним є правочин, який здійснено без наміру створення правових наслідків, які повинні виникати у зв’язку з його вчиненням (ч. 1 ст. 234 ЦКУ). Наприклад, сторони уклали договір про ремонт приміщення і навіть підписали акт приймання-передачі виконаних робіт. Але насправді ніхто ремонтні роботи не провів і проводити не збирався.

Наслідки: фіктивний правочин визнається недійсним.

Наслідки недійсності встановлюються законами (ч. 3 ст. 234 ЦКУ).

Зверніть увагу: згідно з ч. 2 ст. 234 ЦКУ