18.11.13
Друкувати
Отсутствие в операциях реального товарного характера не может основываться на предположениях налоговиков
Постанова ВАСУ від 22.10.2013 № К/800/39886/13
Вкотре ВАСУ не погодився із висновками податкового органу, викладеними в акті перевірки, щодо укладення угоди між підприємством та його контрагентом без мети настання реальних наслідків у зв’язку з відсутністю надання контрагентом послуг та поставки товару позивачу. За висновками податкового органу, це свідчить про нікчемність договору, який не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю.
Проте відповідно до частини 1 статті 204 Цивільного кодексу України (ЦК) правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (презумпція правомірності). Тобто головною підставою вважати правочин нікчемним являється його недійсність, встановлена законом. Саме законом, а не актами, які б факти в цьому акті не були відображені. Вказані ж в акті висновки є суто суб’єктивною думкою податкових ревізорів-інспекторів, оскільки були зроблені за відсутності інформації, яка надається в передбаченому законодавством порядку.
Отже, навіть за наявності ознак нікчемності правочину податкові органи мають право лише звертатися до судів з позовами про стягнення в дохід держави коштів, отриманих за правочинами, здійсненими з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність. І жодним законом не передбачено право податкового органу самостійно, у позасудовому порядку, визнавати нікчемними правочини і дані, вказані платником податків у податкових деклараціях.
У свою чергу, недійсність господарського зобов’язання чинне законодавство пов’язує з наступним: невідповідністю його змісту вимогам закону; наявністю мети, що суперечить інтересам держави і суспільства; укладенням учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності).
Водночас, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до статті 228 ЦК нікчемним є правочин, який порушує публічний порядок, а саме: спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фіз- або юрособи, держави, АРК, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.
При цьому мета підприємства у вчиненні такого правопорушення має бути доведена через мету відповідного керівника — фізособи, яка на момент укладання угоди виконувала представницькі функції за статутом (положенням) або за довіреністю. А такі обставини можуть бути доведені лише обвинувальним вироком, винесеним за результатами кримінального провадження.
Податковий орган не надав судам належних та допустимих доказів на підтвердження того, що факт ухилення від сплати податків конкретними посадовими особами підприємства встановлений обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Більш того, кримінальна справа, на яку посилались податківці, у свій час була порушена відносно посадової особи іншого підприємства (не позивача в справі). З наданої інформації щодо її розслідування не вбачається встановлення фактів щодо спірної операції.
Отже, підстави, якими податковий орган обгрунтовує нікчемність угоди, не стосуються спірної операції. Жодного доказу, який би свідчив, що протиправна діяльність інших підприємств безпосередньо пов’язана зі спірним правочином і про таку діяльність були обізнані посадові особи підприємства-позивача та приймали в ній участь, не надано.
У матеріалах справи наявні всі необхідні первинні документи, які складені відповідно до вимог податкового законодавства, що підтверджують право позивача на податковий кредит у відповідний період. На час укладення та виконання договорів контрагенти підприємства були зареєстровані в ЄДРПОУ, були юридичними особами, наділеними цивільною правоздатністю і дієздатністю, перебували на обліку як платники податків, у т. ч. були платниками ПДВ.
З огляду на викладене, висновки податківців, що спірні операції не мали реального товарного характеру, засновані на припущеннях. Факт наявності у сторін правочину протиправного умислу при їх укладенні податковим органом так і не доведено.
Крім того, чинне законодавство України не ставить в залежність виникнення у платника ПДВ права на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства іншим суб’єктом господарювання. Невиконання контрагентом свого зобов’язання зі сплати ПДВ до бюджету зумовлює відповідальність та негативні наслідки саме для цієї особи.
Вкотре ВАСУ не погодився із висновками податкового органу, викладеними в акті перевірки, щодо укладення угоди між підприємством та його контрагентом без мети настання реальних наслідків у зв’язку з відсутністю надання контрагентом послуг та поставки товару позивачу. За висновками податкового органу, це свідчить про нікчемність договору, який не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю.
Проте відповідно до частини 1 статті 204 Цивільного кодексу України (ЦК) правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (презумпція правомірності). Тобто головною підставою вважати правочин нікчемним являється його недійсність, встановлена законом. Саме законом, а не актами, які б факти в цьому акті не були відображені. Вказані ж в акті висновки є суто суб’єктивною думкою податкових ревізорів-інспекторів, оскільки були зроблені за відсутності інформації, яка надається в передбаченому законодавством порядку.
Отже, навіть за наявності ознак нікчемності правочину податкові органи мають право лише звертатися до судів з позовами про стягнення в дохід держави коштів, отриманих за правочинами, здійсненими з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність. І жодним законом не передбачено право податкового органу самостійно, у позасудовому порядку, визнавати нікчемними правочини і дані, вказані платником податків у податкових деклараціях.
У свою чергу, недійсність господарського зобов’язання чинне законодавство пов’язує з наступним: невідповідністю його змісту вимогам закону; наявністю мети, що суперечить інтересам держави і суспільства; укладенням учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності).
Водночас, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до статті 228 ЦК нікчемним є правочин, який порушує публічний порядок, а саме: спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фіз- або юрособи, держави, АРК, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.
При цьому мета підприємства у вчиненні такого правопорушення має бути доведена через мету відповідного керівника — фізособи, яка на момент укладання угоди виконувала представницькі функції за статутом (положенням) або за довіреністю. А такі обставини можуть бути доведені лише обвинувальним вироком, винесеним за результатами кримінального провадження.
Податковий орган не надав судам належних та допустимих доказів на підтвердження того, що факт ухилення від сплати податків конкретними посадовими особами підприємства встановлений обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Більш того, кримінальна справа, на яку посилались податківці, у свій час була порушена відносно посадової особи іншого підприємства (не позивача в справі). З наданої інформації щодо її розслідування не вбачається встановлення фактів щодо спірної операції.
Отже, підстави, якими податковий орган обгрунтовує нікчемність угоди, не стосуються спірної операції. Жодного доказу, який би свідчив, що протиправна діяльність інших підприємств безпосередньо пов’язана зі спірним правочином і про таку діяльність були обізнані посадові особи підприємства-позивача та приймали в ній участь, не надано.
У матеріалах справи наявні всі необхідні первинні документи, які складені відповідно до вимог податкового законодавства, що підтверджують право позивача на податковий кредит у відповідний період. На час укладення та виконання договорів контрагенти підприємства були зареєстровані в ЄДРПОУ, були юридичними особами, наділеними цивільною правоздатністю і дієздатністю, перебували на обліку як платники податків, у т. ч. були платниками ПДВ.
З огляду на викладене, висновки податківців, що спірні операції не мали реального товарного характеру, засновані на припущеннях. Факт наявності у сторін правочину протиправного умислу при їх укладенні податковим органом так і не доведено.
Крім того, чинне законодавство України не ставить в залежність виникнення у платника ПДВ права на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства іншим суб’єктом господарювання. Невиконання контрагентом свого зобов’язання зі сплати ПДВ до бюджету зумовлює відповідальність та негативні наслідки саме для цієї особи.
Рубрика:
- Інше
- /
Бухгалтер 911 наголошує: зміст авторських матеріалів може не співпадати з політикою та точкою зору редакції. Серед авторів матеріалів, що публікуються, є не лише представники редакційної команди.
Викладена інформація в конкретній публікації відображає позицію автора. Редакція не втручається в авторські матеріали, не редагує тексти, тож не несе відповідальності за їх зміст.
Коментарі
Блоги 
