Без согласия работника можно удежрать из его заработной платы сумму невозвращенных средств, выданных ему на командировку или под отчет?

   Чи можна без згоди працівника утримати з його заробітної плати суму неповернутих коштів, виданих йому на відрядження або під звіт? Чим при цьому керуватися?
   
   Сергій Зосим
   головний державний фінансовий інспектор
   Департаменту інспектування у сфері послуг
   Держфінінспекції України
   
   Відповідно до визначення, наведеного в другому абзаці ст. 164.1 Податкового кодексу України (далі – ПКУ, або Кодекс) загальний оподатковуваний дохід – будь-який дохід, який підлягає оподаткуванню, нарахований (виплачений, наданий) на користь платника податку протягом звітного податкового періоду.

   При цьому ст. 164.2.11 ПКУ передбачено оподаткування сум надміру витрачених коштів, отриманих платником податку на відрядження або під звіт та не повернутих у встановлені законодавством строки, відповідно до п. 170.9 ст. 170 цього Кодексу.
   
   Отже, неповернута сума, видана платнику податку під звіт та не повернута ним вчасно, обліковується як загальний оподатковуваний дохід та підлягає оподаткуванню.
   
   Зважаючи на те, що відповідно до ст. 170.9.1 ПКУ податковим агентом платника податку під час оподаткування суми, виданої платнику податку під звіт та не повернутої ним протягом установленого пп. 170.9.2 цього пункту строку, є особа, що видала таку суму, а саме:
   
   а) на відрядження – на суму, що перевищує суму витрат платника податку на таке відрядження, розрахованій згідно з розділом ІІІ цього Кодексу;
   
   б) під звіт для виконання певних цивільно-правових дій від імені та за рахунок особи, що їх видала, – на суму, що перевищує суму фактичних витрат платника податку на виконання таких дій.
   
   При цьому цією самою статтею визначено, що до суми перевищення не включаються та не оподатковуються документально підтверджені витрати, здійснені коштом готівкових чи безготівкових коштів, наданих платнику податку під звіт роботодавцем на організацію та проведення прийомів, презентацій, свят, розваг та відпочинку, придбання та розповсюдження подарунків, у межах граничного розміру таких витрат, передбаченого в розділі ІІІ цього Кодексу, що здійснені таким платником та/або іншими особами з рекламною метою.
   
   Суму податку, нараховану на суму такого перевищення, утримує особа, що видала такі кошти, за рахунок будь-якого оподатковуваного доходу (після його оподаткування) платника податку за відповідний місяць, а у разі недостатності суми доходу – за рахунок оподатковуваних доходів наступних звітних місяців до повної сплати суми такого податку.
   
   Визначено й те, що в разі, коли платник податку припиняє трудові або цивільно-правові відносини з особою, що видала такі кошти, сума податку утримується за рахунок останньої виплати оподатковуваного доходу під час проведення остаточного розрахунку, а в разі недостатності суми такого доходу непогашена частина податку включається до податкового зобов’язання платника податку за наслідками звітного (податкового) року.
   
   Отже, зважаючи на надання Кодексом підприємству, що видало кошти під звіт такому працівнику, функцій податкового агента з одночасним віднесенням його до осіб, відповідальних за утримання (нарахування) та сплату (перерахування) податку до бюджету, у підприємства досить законних підстав щодо утримання коштів із працівника в частині сплати податку без його згоди.
   
   Водночас ст. 127 Кодексу законів про працю визначено, що відрахування із заробітної плати можуть провадитися тільки у випадках, передбачених законодавством України.
   
   Відрахування із заробітної плати працівників для покриття їх заборгованості підприємству, установі і організації, де вони працюють, можуть провадитись за наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу:
   
   1) для повернення авансу, виданого в рахунок заробітної плати; для повернення сум, зайво виплачених унаслідок лічильних помилок; для погашення невитраченого і своєчасно неповернутого авансу, виданого на службове відрядження або переведення до іншої місцевості; на господарські потреби, якщо працівник не оспорює підстав і розміру відрахування. У цих випадках власник або уповноважений ним орган вправі видати наказ (розпорядження) про відрахування не пізніше одного місяця з дня закінчення строку, установленого для повернення авансу, погашення заборгованості, або з дня виплати неправильно обчисленої суми;
   
   2) при звільненні працівника до закінчення того робочого року, у рахунок якого він уже одержав відпустку, за невідроблені дні відпустки. Відрахування за ці дні не провадиться, якщо працівник звільняється з роботи з підстав, зазначених у п. 3, 5 і 6 ст. 36 і п. 1, 2 і 5 ст. 40 цього Кодексу, а також при направленні на навчання та у зв’язку із переходом на пенсію;
   
   3) при відшкодуванні шкоди, завданої з вини працівника підприємству, установі, організації (ст. 136).
   
   Проте ст. 128 цього самого Кодексу встановлено чіткі обмеження розміру відрахувань із заробітної плати.
   
   Так, зокрема, при кожній виплаті заробітної плати загальний розмір усіх відрахувань не може перевищувати 20 %, а у випадках, окремо передбачених законодавством України, – 50 % заробітної плати, яка належить до виплати працівникові.
   
   При відрахуванні з заробітної плати за кількома виконавчими документами за працівником у всякому разі має бути збережено 50 % заробітку.
   
   Отже відповідно до норм ст. 127 та 128 утримання коштів із працівника можливе, якщо працівник не оспорює підстав і розміру відрахувань.
   
   У тих випадках, коли працівник, попри наявність документальних свідчень його заборгованості підприємству (це може бути, окрім неповернутих коштів, виданих працівнику під звіт, також і нестача ТМЦ, виявлена в результаті інвентаризації тощо), не дає своєї згоди або оспорює здійснення таких утримань, то підприємство має звернутися до суду.