У 2024 році в Україні буде відновлено «велику приватизацію»

Це анонсував на щорічній прес-конференції Прем’єр-міністр Д.Шмигаль.

Серед анонсованих об’єктів – «Об'єднана гірничо-хімічна компанія», «Одеський припортовий завод», «Центренерго», вугільні шахти та деякі інші об’єкти.

«Велика приватизація» формально була поставлена на паузу після початку повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року (хоча будемо відвертими – вона і раніше не була надто жвавою, адже серед згаданих об’єктів не складно впізнати ті, які «приватизуються» вже і десять, і п’ятнадцять років – але ніяк не дійдуть до фінішної смуги).

Велика приватизація в Україні – сага, яка вже просто непристойно затягнулася. Ті ринкові трансформації, які цілком можна було завершити у перші десять років незалежності (як показав досвід багатьох наших сусідів по колишньому «соціалістичному табору»), тривають вже четверте десятиліття.

Вони відбуваються на тлі гармонійного співіснування двох взаємовиключних тез.

Перша: «держава – неефективний власник». Бажаючі можуть навести чимало аргументів на її користь, а можна просто коротко перелічити згадані у цьому пості об’єкти. Причини різні – від величезної технологічної відсталості колишніх «гігантів радянської промисловості», які страждають на просто катастрофічну ресурсо- та енергоємність виробництва, і закінчуючи банальним багаторічним «розпилом», який поховав вже не просто десятки підприємств, а цілі галузі економіки.

Друга: «з великою приватизацією не можна і не варто поспішати». Залізобетонний аргумент – «інвесторів нема (і не очікується), а наявні претенденти здатні розібрати все лише за копійки». Чому інвесторів нема – «вагомих» причин завжди було вдосталь: чергова криза (світова чи локальна), нестабільність законодавства та часті зміни правил гри, поганий інвестиційний клімат, неготовність глобальних компаній заходити на непрозорий ринок, черговий виборчий цикл, що спричиняє політичну турбулентність та невизначеність тощо.
У цій системі координат можна було б жити ще довго, але, на мій погляд, пора вже ставити крапку.

З одного боку, в умовах війни і дефіциту коштів ми більше не можемо собі дозволяти тягар багатомільярдних «активів», які насправді є пасивами, генерують дуже слабкі (м’яко кажучи) результати, а головне – позбавлені перспектив у разі збереження статусу-кво. Не маю тут на увазі невелике коло стратегічно важливих підприємств, де більш-менш вдалося підтягнути корпоративне управління і контроль…

З другого боку, нам дуже потрібні кошти для фінансування нашої головної статті видатків (усі знають – якої), і якщо у ході малої приватизації ми тільки за три лише об’єкти у 2024 році (два «проектні інститути», які вже давно для своїх галузей нічого не «проектують» та одне ДП з 17 складами на балансі) виручили понад 360 млн. грн. – то у результаті продажу об’єктів великої приватизації можемо розраховувати на більше.

З третього боку, у нас зараз є унікальний шанс. Ми у фокусі уваги, йдуть різноманітні міжнародні бізнес-заходи високого рівня (приміром, перспективна за результатами конференція у Токіо, а ще ми готуємось до циклу аналогічних у Європі). Ми бачимо готовність іноземних компаній, що вже працюють в Україні, збільшувати свої інвестиції, а тих, яких ще не має в Україні – принаймні почати розглядати таку можливість.

Держави-партнери, міжнародні фінансові інституції готові страхувати різноманітні військові ризики, надавати гарантії тощо.

Цими можливостями неодмінно потрібно скористатися.