У моїй адвокатській практиці податкові спори нагадують старий двозначний дзеркальний лабіринт. З одного боку — державна фіскальна машина, з іншого — платник податків, часто розгублений, але не без зброї. І між ними — закон. Але закон у нас не завжди закон. Точніше, він такий, яким його тлумачать. Саме тому рішення Верховного Суду часто стають не просто нормою, а дороговказом — для платника, інвестора, податківця, адвоката.

Уже понад два десятиліття мої руки торкаються правди не через емоції, а через тексти рішень. Я вдивляюся в постанови, мов у рентген, щоби розгледіти не лише букву, а й нерв закону. Останні постанови Верховного Суду за січень – лютий 2025 року у справах господарської юрисдикції змусили мене вдатися до ще більшої анатомії правової матерії. Бо мова вже не тільки про прецеденти, а й про нові нервові вузли нашої правової системи.

І коли говорять про резонансні справи, я бачу в них не лише юридичні висновки — я бачу історії. Історії боротьби за легальність, за бізнес, за репутацію, за принцип.

Банкрутство, що пахне безвихіддю

Є такі слова, що пахнуть. «Банкрутство» — з них. Воно пахне порожнечею на складі, розбитими мріями підприємців, дзвінкими обіцянками, які вже не мають голосу. У постановах Верховного Суду цього періоду особливо вразила тема пільг щодо судового збору для арбітражних керуючих. Здавалося б — технічне питання. Але насправді — це про ціну доступу до правосуддя.

Визнання арбітражного керуючого суб'єктом, який має право на пільгу, означає визнання його ролі не як технічного ліквідатора, а як суб’єкта, що реалізує функцію державної довіри у справі з пульсом економічного виживання. Такий підхід уже не новий у Європейському Суді з прав людини — право на доступ до суду не має бути формальністю, особливо тоді, коли держава делегує функції приватним особам у публічних процесах.

Кредитні спілки й смерть інституції

Коли кредитна спілка втрачає статус фінансової установи, вона наче випадає з реєстру життя. Верховний Суд підтвердив можливість відкриття провадження про банкрутство навіть після цього. Це — важлива позиція. Бо юридична смерть не дорівнює забуттю. І, як у практиці Великої палати Суду ЄС, визнано: зобов’язання не розчиняються разом з ліцензією.

Тут законодавець дихає ще з радянських легенд: якщо нема установи — нема проблеми. Але суд вказує: є проблема — і вона правова. І допоки є борги, навіть мертві структури залишаються живими для правосуддя.

Ділова мета як філософія економіки

Однією з найболючіших тем останніх років є так звана «ділова мета». Податкові органи вправно користуються цим інструментом як лазерним прицілом: вивірено й прицільно влучають у ті угоди, де економічна доцільність не виглядає очевидною.

Але питання полягає не в тому, що операція виглядає незвично. Питання — чи має вона логіку для конкретного платника. Верховний Суд неодноразово наголошував: формальні критерії «вигідності» не можуть бути універсальними. Наприклад, у постанові від 8 червня 2021 року у справі №520/3572/19 Суд підтримав платника, який довів, що придбані послуги хоча й не дали прямого доходу, були частиною стратегії виходу на нові ринки.

У Німеччині аналогічний принцип вкорінений у податковій практиці давно: економічна доцільність розглядається крізь призму суб'єктивних намірів бізнесу, якщо вони документально підтверджені. І це — відповідальне трактування, якого, на жаль, часто бракує у нас.

Нереальність операцій: що таке «реальне» в епоху віртуальних бізнесів?

Інше обожнюване податківцями формулювання — «нереальність операції». Її використовують як мітлу, якою можна замести будь-яку угоду, що не вписується у податкову уяву про нормальний бізнес. Та я запитую: хто і коли вирішив, що реальність має виглядати саме так?

У справі №804/1238/18 Верховний Суд розглянув ситуацію, де податківці визнали операцію фіктивною, оскільки не змогли встановити місцезнаходження контрагента. Суд зазначив, що наявність актів виконаних робіт, платіжних доручень, листування між сторонами — достатнє підтвердження реальності. Фізична адреса — не критерій реальності у цифровому світі.

У Великій Британії податкові органи під час подібних перевірок зобов’язані доводити нереальність операції, а не просто сумніватися. Презумпція добросовісності платника зберігається, поки не доведено інше.

Операції з нерезидентами: коли контроль межує з тиском

Операції з нерезидентами — це завжди окрема арена бою. Податкова намагається контролювати трансфертне ціноутворення, перевіряти відповідність ставок Конвенціям про уникнення подвійного оподаткування, шукати бенефіціарів. І це важливо. Але не має перетворюватися на інструмент блокування зовнішньоекономічної діяльності.

У справі №520/11148/20 платник довів, що мав право на звільнення від оподаткування доходу, сплаченого нерезиденту, згідно з Конвенцією з Кіпром. Суд підтримав платника, зазначивши, що податкова не довела відсутності реального бенефіціара на стороні контрагента.

У практиці Суду ЄС закріплений принцип: держава не може автоматично відмовити у пільгах за Конвенцією, якщо немає чітких і переконливих доказів штучності угоди.

Документ — не просто папірець

Ще одна критична зона — документальне підтвердження. Тут іще багато міфів. Особливо серед платників. Бухгалтерські довідки, акти без підписів, відсутність внутрішніх політик — усе це часто грає проти клієнтів.

Але і податкові органи не безгрішні. У справі №160/6707/23, коли податкова не надіслала акт перевірки належним чином, Верховний Суд визнав це істотним порушенням процедури. Саме воно стало підставою для скасування податкових повідомлень.

У Польщі подібні процедурні помилки — автоматична підстава для визнання акта недійсним. У нас же процедура часто сприймається як щось вторинне, а дарма. Бо саме вона — артерія легітимності.

Час як зброя

Термін звернення до суду — ще один ключовий момент. У справі №500/2486/19 Верховний Суд остаточно визначив: навіть якщо платник пройшов адміністративну процедуру оскарження, він має 1095 днів для звернення до суду, і цей строк не зупиняється через подачу скарги.

Цей висновок був критично важливий. Бо до цього податкова трактувала строки по-своєму, обмежуючи доступ до суду. Але Суд чітко дав зрозуміти: адміністративне оскарження — не пастка, яка з’їдає строк, а додатковий шанс.

Суд як останній компас у податковому морі

У справі №400/10114/23 Верховний Суд визнав незаконним анулювання ПДВ-реєстрації платника. Але важливо не лише це. Суд наголосив: податкова повинна самостійно поновити статус платника і внести зміни до системи електронного адміністрування без додаткового звернення платника до суду.

Це рішення — щось більше, ніж перемога. Це проголошення гідності платника як суб’єкта, а не об’єкта системи.

У практиці Європейського суду з прав людини неодноразово підкреслювалося: ефективність судового захисту не лише у виграній справі, а у відновленні прав без зайвих бар’єрів. І це дуже співзвучно із висновком нашого ВС.

Пеня як філософія відповідальності

Нарешті — постанова від 8 січня 2025 року у справі №280/3821/24. Верховний Суд визнав, що пеня не є грошовим зобов’язанням у класичному розумінні. А отже, не вимагає податкового повідомлення-рішення.

Цей висновок відкриває цілу дискусію: що таке відповідальність у податковому праві? Чи має платник знати, що на нього нараховується пеня, чи це відбувається автоматично, за спиною?

У Швеції податкові повідомлення мають інформативну функцію, не лише фіскальну. Там вважають, що навіть автоматичне нарахування має бути комуніковане платнику письмово. У нас — мовчки. Як тінь на стіні.

Корпоративні війни й сімейні фронти

У постанові щодо недійсності договору купівлі-продажу частки ТОВ, укладеного без згоди іншого з подружжя, я побачила не стільки бізнес, скільки драму. Корпоративне право почало шепотіти мовою сімейного. Це — перелом.

У багатьох юрисдикціях, зокрема у Німеччині та Франції, подібні конфлікти давно вийшли за межі «внутрішньої справи родини» і стали об’єктом повноцінного господарського аналізу. Адже якщо корпоративне право не чує голос родини, воно рано чи пізно стане інструментом маніпуляції. Верховний Суд, визнавши договір недійсним, став на захист тієї тиші, що зветься довірою між подружжям.

Сквіз-аут і міноритарії: хто говорить, коли забирають голос?

Процедура сквіз-ауту — це коли великий акціонер має право «викупити» акції меншості, що фактично виводить її з гри. Судові висновки про належні позовні вимоги міноритаріїв — це крик тих, хто не хоче мовчати. Верховний Суд визнав, що механізм захисту має бути не просто формально можливим, а ефективним.

Тут звучить відлуння практики ЄСПЛ щодо справедливого балансу інтересів: захист права власності міноритарія — це не про кількість акцій, а про принцип. Якщо маленький голос не має способу бути почутим — це вже не ринок, а феодалізм.

Упаковка як зброя: нове поле конкуренції

Антимонопольні спори стали несподівано естетичними. Верховний Суд визнав, що використання схожої упаковки — це вже не лише форма, а й зміст. Упаковка — як шкіра товару, яка може вводити в оману.

У практиці США та Великої Британії давно визнано: зовнішнє оформлення товару може стати інструментом недобросовісної конкуренції. І тепер, схоже, ми теж доросли до цієї тонкої межі — коли справа не тільки про марку, а й про впізнаваність на рівні підсвідомості споживача. Це право, що розмовляє мовою нейромаркетингу.

Земля, що пам’ятає все

Коли йдеться про орендовану землю, кожен сантиметр — це про вкорінення. Верховний Суд визнав право орендаря витребувати земельну ділянку з чужого незаконного володіння. Це про те, що навіть тимчасова форма користування землею створює правову силу.

У Польщі та Литві такі підходи давно закріплені: оренда — це не про слабкість прав. Це про баланс. А от позиція щодо неможливості відчуження багаторічних насаджень окремо від ділянки — це вже про те, як зростає не тільки дерево, а й право. Бо що може бути абсурднішим, ніж продавати коріння без землі?

Санкції і бізнес: коли тінь не дотягується до світла

Позиція суду про непоширення санкцій на підконтрольну юридичну особу бенефіціара — дуже тонка. Це — про межі відповідальності. Верховний Суд підтвердив: правова суб’єктність — не театральна декорація. Вона автономна.

Це перегукується з принципами міжнародного права: не можна карати одне юридичне тіло за гріхи іншого, навіть якщо між ними кровно-бенефіціарні зв’язки. У практиці Суду ЄС неодноразово підкреслювалося — санкції повинні мати точкову дію і бути виправданими, а не символічними.

Майно і держава: хто кого береже?

Коли вилучене майно не збережено — це не просто втрата. Це удар по довірі до держави. Верховний Суд підтвердив відповідальність державного органу за шкоду, завдану невиконанням обов’язку щодо схоронності.

Це не революція, але еволюція. Нарешті держава не тільки вимагає, а й відповідальна. Як у рішенні Великої палати ЄСПЛ, де держава зобов’язана гарантувати ефективний захист майнових прав навіть в умовах надзвичайної ситуації.

Судові рішення у цей непростий період — це завжди про більше, ніж самі вони. Це — пульс часу, нерв системи, реакція на подразники суспільства. Аналізуючи їх, я відчуваю: право — це не набір норм, а жива тканина. Вона кровоточить, реагує, запалюється. І тільки та система, що має нерви, здатна вижити.

Здається, податкові справи — це технічна матерія. Бухгалтерські проводки, цифри, ставки, строки. Але за кожним рядком — долі. Бізнеси, які або виживають, або занепадають. Люди, які або захищаються, або ламаються. І адвокат, яка стоїть поряд. Я не просто готую документи. Я — ламаю хвилю. Піднімаю вітрило. І, якщо треба, кричу замість мовчазного платника. Бо суд — це не місце для страху. Це — місце, де правда ще має голос.

І хай це слово звучить пафосно — воно все ще єдине, заради чого варто сперечатися. Навіть із податковою.