У сучасній Україні податкова практика нерідко більше схожа на геополітичну шахівницю, ніж на правову систему з передбачуваними алгоритмами. На моїй практиці випадки, коли фіскальні органи оскаржують угоди, укладені підприємствами, які виявилися «мертвими душами», постали як повсякденна реальність. Визначення юрисдикції — господарська, цивільна чи адміністративна — перетворюється на головоломку навіть для досвідченого юриста.

Справжній поворот трапився з рішенням Великої палати Верховного Суду у справі №420/12471/22. Суд однозначно підтвердив: якщо йдеться про підприємства, створені без мети здійснення господарської діяльності, спори щодо визнання недійсними укладених ними правочинів мають розглядатися адміністративними судами. Аргумент вагомий: ці правовідносини є суто публічно-правовими.

Коли угода — лише декорація

У справі, що стала прецедентом, договір поставки був підписаний керівником ТОВ, засудженим за ч. 2 ст. 205-1 КК України — створення фіктивного підприємства. Сама юридична особа була «реєстрована» лише за грошову винагороду, без жодного наміру вести господарську діяльність. Тобто, у найглибшому сенсі, вона не існувала — як суб’єкт економічного обміну, як податковий резидент, як сторона договору.

Контролюючий орган апелював до того, що укладені правочини суперечили інтересам держави та суспільства. Йшлося не про реальний обіг товарів, а про схему. Зменшення податкових зобов’язань, фіктивний кредит з ПДВ — усе це спрацьовувало як маскарад реальності.

Юрисдикція як стратегічна пастка

У таких кейсах справжньою проблемою стає не зміст договору, а те, в якому суді його оскаржують. Якщо оцінювати правочин за господарськими мірками, доведення фіктивності стає майже неможливим — сторона формально виконала умови, документи підписано. Але коли ми говоримо про публічне право, усе змінюється: тут ключовим є мотив, мета, і вплив на бюджет.

Рішення ВП ВС відкриває можливість розглядати такі справи в адміністративній юрисдикції, що дає податковим органам реальні важелі контролю. Суд визнав, що укладання договорів з фіктивною компанією — це не цивільна ініціатива, а реалізація владних повноважень у контексті податкового контролю.

Податковий кредит: зобов'язання чи привілей?

Можна скільки завгодно повторювати мантру про свободу підприємницької діяльності, але коли до справи втручається держава, питання формування податкового кредиту стає питанням легітимності. Показовими є позиції Верховного Суду в інших кримінальних провадженнях, де особи виправдані за ст. 212 КК України саме через відсутність прямого умислу ухилятись від сплати податків.

У справі № 604/597/16 ККС ВС вказав, що обов’язок підприємця перевіряти контрагента вичерпується знанням про його реєстрацію у відповідних реєстрах та наявністю статусу платника ПДВ. Більше — не обов’язково і не потрібно. Сам факт того, що контрагент «зник» чи виявився фіктивним, не повинен автоматично позбавляти права на податковий кредит.

Кримінальна відповідальність: примара без умислу

Майже у всіх справах, які я аналізувала, прокурори так і не довели наявність прямого умислу. У справі № 711/1481/20 податкова невиплата була очевидною, але знову ж — не доведено, що посадові особи розуміли і свідомо ухилялись від сплати. Розмежування «недбалості» і «умислу» тут визначальне.

Більше того, у справі № 464/6127/18 саме рішення адміністративного суду про скасування податкового повідомлення-рішення стало тією віссю, на якій кримінальне провадження просто розсипалось. Суди вперше почали сприймати адміністративні постанови не просто як доказ, а як бар’єр для кримінальної відповідальності.

Фіктивність: явище правове, а не моральне

Не кожен договір із сумнівним контрагентом — фіктивний. І не кожна недійсна угода — злочин. Саме ця теза потребує глибокого розуміння з боку держави. В європейській практиці, наприклад, рішення Суду ЄС у справі C-277/14 (PPUH Stehcemp) встановлює, що підприємство має право на податковий кредит, якщо воно діяло добросовісно і не знало, що бере участь у шахрайстві.

Це співзвучно з українськими реаліями, де межа між податковим контролем і свавіллям залишається тонкою. Тільки закріплення на рівні закону презумпції добросовісності платника податків може зруйнувати цей баланс на користь права, а не державної доцільності.

Висновки з порожнечі

Ці справи — не лише про податки чи фіктивність. Вони про відповідальність держави перед своїм підприємцем, якого спочатку спонукають вести бізнес, а потім карають за те, що він не побачив у контрагента фікцію, приховану за реєстраційним кодом.

Юрисдикційна визначеність у подібних справах — це лише перший крок. Далі має йти чітке законодавче закріплення меж відповідальності: коли саме договір є фіктивним, які ознаки мають бути встановлені, яка роль адміністративного суду в контексті кримінального переслідування. І найголовніше — на якому етапі держава визнає, що сама спричинила хибну економічну реальність, дозволяючи створення таких ТОВ.

Перспектива: від карального до сервісного підходу

Фіскальний орган, що бачить у кожному платникові ворога, сам стає деструктивним елементом економіки. У низці рішень Європейського суду з прав людини визнавалося порушення ст. 6 Конвенції через надмірну тривалість податкових процесів або через свавільне втручання держави у добросовісну господарську діяльність.

Українська податкова політика поки що не перейшла межу між фіскальним наглядом і партнерством. Але з подібними рішеннями ВП ВС з'являється шанс на зміну — на розуміння, що навіть боротьба з фіктивністю повинна залишатися в межах права, а не політичної доцільності.

І, можливо, колись у податкових спорах ми говоритимемо не про те, чи є угода фіктивною, а про те, чи вдалося нам побудувати систему, в якій фіктивність просто не зможе існувати.