Мінюст про фіктивне банкрутство: юридична аналітика

Практично кожен юрист знає, що папір витримує все. Баланси можна підмалювати, звіти — переписати, а дефіцит — замаскувати «творчим» бухгалтерським підходом. Але коли справа доходить до банкрутства, за кожною цифрою вже не просто облік. Це — долі людей, зруйновані бізнеси, нездійснені контракти й цілий ланцюг наслідків, які здатні підірвати економіку навіть більше, ніж зміна курсу валют.

Наказ Міністерства юстиції України № 3105/5 від 10.09.2020 та Методичні рекомендації Мінекономіки визначають процедуру аналізу фінансово-господарського стану підприємств, але практика показує: сухий норматив — лише половина справи. Друга половина — людський фактор: власники, керівники, арбітражні керуючі, кредитори й суди. Саме тут починається справжня драма.

Чому аналіз фінансово-господарського стану — більше, ніж математика

Аналіз балансу — це не лише про коефіцієнти ліквідності чи рентабельності. Це про те, чи справді підприємство не може працювати, чи воно просто не хоче працювати чесно. Визначити цю межу набагато складніше, ніж обчислити «коефіцієнт покриття». Бо цифри здатні приховати правду, а правду треба вміти відшукати серед шуму.

Я бачив чимало випадків, коли за офіційними збитками стояли цілком прибуткові активи, виведені на афілійовані компанії. І навпаки — підприємство, яке чесно боролося з кризою, виглядало «неплатоспроможним», бо ринок обвалився, а дебітори просто не розрахувалися. Тут важливо: аналіз — це не лише бухгалтерія, це суд над реальністю.

Фіктивне банкрутство: що каже право

Згідно з Методичними рекомендаціями, фіктивним вважається банкрутство, якщо підприємство мало змогу задовольнити вимоги кредиторів, але подало заяву про неплатоспроможність. Це — завідомо неправдива заява, яка фактично вводить в оману суд і кредиторів.

Визначальними тут стають два моменти:

Коефіцієнт покриття (поточні активи до зобов’язань). Якщо він більший за 1 і підприємство демонструє хоча б нульову рентабельність, то банкрутство може бути лише на папері.

Можливість задоволення вимог кредиторів у момент звернення до суду. Тобто коли ресурси є, але борги чомусь не сплачуються.

Однак теорія стикається з практикою. І саме в практиці ми бачимо, як фіктивне банкрутство стає інструментом маніпуляції.

Міжнародна практика: чужі помилки й наші уроки

Світова історія знає гучні банкрутства. Найбільш відомий приклад — справа американської корпорації Enron. Зовні це була успішна компанія, але за красивими звітами ховалися мільярдні борги. Маніпуляції з фінансовими документами привели до краху, який став не лише фінансовою, а й правовою трагедією. Арбітражні процедури там уже нічого не могли врятувати — все було занадто пізно.

У Німеччині, навпаки, законодавство встановлює суворий обов’язок керівників звернутися до суду з заявою про неплатоспроможність упродовж трьох тижнів від моменту, коли вони дізналися про кризу. Порушення цього обов’язку може тягнути навіть кримінальну відповідальність. Це стимулює керівників не ховати проблеми під килим, а діяти своєчасно.

У Франції суди часто застосовують доктрину «зловживання правом» — якщо видно, що боржник використовує процедуру банкрутства не для чесного відновлення, а для уникнення зобов’язань, заяву відхиляють.

Ці приклади показують: навіть там, де існує чітка регламентація, вирішальним є не лише закон, а й судова культура.

Українська специфіка: коли держава — найбільший кредитор

В Україні значна частина справ про банкрутство стосується підприємств із державною часткою. І тут виникає колізія: держава одночасно є і власником, і кредитором, і регулятором. Тобто виступає в трьох ролях одразу. Це створює ризики подвійних стандартів.

Коли Мін’юст організовує аналіз фінансово-господарського стану державних підприємств, це виглядає логічно. Але чи може державний орган бути абсолютно неупередженим, коли йдеться про «своє» підприємство? Чи не простіше визнати банкрутство приватної компанії, ніж допустити банкрутство державної, навіть якщо показники очевидні?

Така дилема існує й у міжнародному праві. Європейський суд з прав людини неодноразово вказував, що держава повинна забезпечити баланс між своїми інтересами як кредитора й обов’язком гарантувати справедливий процес для боржника. Це — питання правової рівності.

Арбітражний керуючий: між молотом і ковадлом

Арбітражний керуючий у справі про банкрутство — ключова фігура. Саме він проводить аналіз і подає його до суду. Але наскільки він вільний у своїй роботі? На практиці арбітражні керуючі часто опиняються під тиском — як кредиторів, так і боржників.

З одного боку, вони мають бути незалежними. З іншого — їхні висновки можуть визначати долю підприємства. Тому саме до якості аналізу тут найбільше питань: чи це об’єктивне дослідження, чи лише формальність для підтвердження вже ухваленого «нагорі» рішення?

У міжнародній практиці діє правило «чистих рук»: арбітражний керуючий відповідає не лише дисциплінарно, а й майново за завідомо неправдиві висновки. В Україні поки що цей механізм не працює належним чином.

Філософія банкрутства: де закінчується право й починається мораль

Банкрутство — це не лише про гроші. Це про довіру. Бізнес тримається на обіцянках — виконати контракт, повернути кредит, поставити товар. І коли хтось зловживає процедурою, він руйнує саму основу економіки.

Я часто думаю: чи можна розглядати фіктивне банкрутство як форму шахрайства? Формально — так. Але шахрайство, зазвичай, — це обман конкретної особи. А фіктивне банкрутство — це обман системи, держави, суспільства. Воно підриває віру в чесність гри, а без цієї віри жоден ринок не функціонує.

Шляхи вирішення: що потрібно змінити

Я бачу кілька ключових напрямів:

Посилення відповідальності за завідомо неправдиві заяви. Не лише адміністративної чи дисциплінарної, а й кримінальної, з реальними строками.

Незалежність арбітражних керуючих. Їхня діяльність має бути захищена від будь-якого впливу, а їхні висновки — реально перевірятися судами.

Прозорість для кредиторів. Кредитори повинні мати доступ до фінансової інформації боржника ще до того, як суд ухвалить рішення.

Міжнародні стандарти. Україні варто враховувати досвід Німеччини й Франції, де своєчасність і чесність процедури стає питанням правової культури.

Банкрутство — це тест на зрілість правової держави. Чи здатна вона відрізнити чесну кризу від цинічної маніпуляції? Чи може захистити кредиторів і водночас не знищити боржника, який ще має шанс?

У моїй практиці я бачив і чесні спроби врятувати бізнес, і цинічні вистави під назвою «банкрутство». І щоразу переконувався: правові інструменти — лише рамка. Вирішальним є те, як ми, юристи, судді, керівники, держава — використовуємо їх. Чи перетворюємо на інструмент справедливості, чи на зброю обману.

І саме від цього вибору залежить, чи буде економіка розвиватися на довірі, чи на ілюзіях.