при подписке на рассылку
gift_icon
  • Некоторые вопросы практики решения дел при участии органов государственной налоговой службы (по материалам дел, рассмотренных в Высшем административном суде Украины в кассационном порядке)

Некоторые вопросы практики решения дел при участии органов государственной налоговой службы (по материалам дел, рассмотренных в Высшем административном суде Украины в кассационном порядке)

Печатная Форма: Некоторые вопросы практики решения дел при участии органов государственной налоговой службы (по материалам дел, рассмотренных в Высшем административном суде Украины в кассационном порядке)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
   
   ОГЛЯДОВИЙ ЛИСТ
   
   від 06.07.2009 р. N 982/13/13-09


   
   Адміністративним судам України
   
   

Про деякі питання практики вирішення справ за участю органів державної податкової служби
   (за матеріалами справ, розглянутих Вищим адміністративним судом України у касаційному порядку)


   
   У порядку інформації та для врахування під час розгляду справ за участю органів державної податкової служби надсилається огляд відповідної судової практики Вищого адміністративного суду України.
   
   1. Правильність формування платником податків валових витрат та податкового кредиту вимагає наявності зв'язку витрат платника податків на придбання послуг з його господарською діяльністю, що полягає у намірі платника податку отримати користь від придбаних послуг.
   
   Товариство з обмеженою відповідальністю "Г" звернулося до суду з позовом до державної податкової інспекції про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень.
   
   Постановою місцевого суду від 26 липня 2006 року, залишеною без змін ухвалою суду апеляційної інстанції від 10 жовтня 2006 року, в позові про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень, якими товариству з обмеженою відповідальністю "Г" визначено податкове зобов'язання із податку на додану вартість та податку на прибуток, відмовлено з тих підстав, що наявними в матеріалах справи письмовими доказами підтверджується, що позивач ще до укладання з товариством з обмеженою відповідальністю "Т" договору про надання консультаційних та маркетингових послуг від 10 травня 2004 року N 27/05, результатом виконання якого став продаж продукції товариству з обмеженою відповідальністю "Б", мав тривалі господарські відносини з цим покупцем, а відтак, поставка та оплата вартості продукції між товариством з обмеженою відповідальністю "Г" та товариством з обмеженою відповідальністю "Б", згідно з видатковими накладними і платіжними дорученнями, здійснювалася не на виконання договору про надання консультаційних та маркетингових послуг від 10 травня 2004 року N 27/05, а на виконання договорів купівлі-продажу продукції, укладених між товариством з обмеженою відповідальністю "Г" та товариством з обмеженою відповідальністю "Б". Оцінивши їх суди дійшли висновку, що витрати позивача на оплату консультаційних та маркетингових послуг не пов'язані з господарською діяльністю позивача, а тому не підлягають включенню до складу валових витрат та податкового кредиту за II та IV квартали 2004 року.
   
   За результатом перегляду рішень судів попередніх інстанцій у касаційному порядку Вищий адміністративний суд України залишив оскаржувані рішення без змін, висловивши нижченаведену позицію.
   
   Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що фактичною підставою для визначення позивачу податкових зобов'язань відповідно до спірних податкових повідомлень-рішень слугував висновок контролюючого органу, викладений в акті перевірки про порушення товариством пунктів 5.1, 5.2 статті 5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", підпункту 7.4.4 пункту 7.4 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість" внаслідок віднесення до складу валових витрат II та IV кварталів 2004 року та податкового кредиту за червень і грудень 2004 року витрат, у тому числі з податку на додану вартість, з оплати консультаційних та маркетингових послуг на користь товариства з обмеженою відповідальністю "Т" за договором від 10 травня 2004 року N 27/05, які не пов'язані з господарською діяльністю позивача. Такий висновок податкового органу мотивовано тим, що понесення позивачем указаних витрат не обумовило отримання ним економічної вигоди, якою характеризується будь-яка господарська діяльність, оскільки господарські операції між позивачем та товариством з обмеженою відповідальністю "Б" не є наслідком маркетингових досліджень товариства з обмеженою відповідальністю "Т", а є наслідком виконання підприємствами взаємних зобов'язань за договорами купівлі-продажу продукції.
   
   Обґрунтовуючи довід про неправомірне визначення контролюючим органом податкових зобов'язань, позивач посилався на підтвердження валових витрат та податкового кредиту за вищевказаний період первинними документами, а саме: актами приймання-передачі виконаних робіт (наданих послуг), звітами про виконану роботу та податковими накладними, які, на думку позивача, є достатньою підставою для відтворення господарської операції з придбання консультаційних та маркетингових послуг у товариства з обмеженою відповідальністю "Т" у податковому обліку з податку на прибуток та податку на додану вартість у розумінні спеціальних податкових законів.
   
   Як вбачається з висновку судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність у діях позивача причинного зв'язку між придбанням маркетингових послуг та отриманням економічної вигоди від цього придбання, указана вимога процесуального закону судами була дотримана, оскільки суди на підставі договорів купівлі-продажу продукції, видаткових накладних, платіжних доручень між товариством з обмеженою відповідальністю "Г" та товариством з обмеженою відповідальністю "Б" встановили, що на момент укладення з товариством з обмеженою відповідальністю "Т" договору про надання консультаційних та маркетингових послуг від 10 травня 2004 року N 27/05, результатом якого повинно було стати виявлення нового, відмінного від існуючих покупців продукції товариства з обмеженою відповідальністю "Г", а фактично стало знаходження такого покупця, як товариство з обмеженою відповідальністю "Б", позивач вже мав тривалі відносини з вказаним покупцем.
   
   Правовідносини, що виникають у зв'язку з формуванням платником податку на прибуток і податку на додану вартість валових витрат та податкового кредиту, регулюються статтею 5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" та статтею 7 Закону України "Про податок на додану вартість".
   
   Так, підпунктами 7.4.1 і 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість" у редакції Закону, що діяв на момент виникнення спірних правовідносин, передбачено, що податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.
   
   Відповідно до пункту 5.1 статті 5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" визначальною ознакою валових витрат є їх зв'язок з господарською діяльністю платника податку. При цьому неодмінною характерною рисою господарської діяльності в податкових правовідносинах є її направленість на отримання доходу в грошовій, матеріальній чи нематеріальній формах (пункт 1.32 статті 1 цього Закону).
   
   Підпунктом 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 цього ж Закону встановлено, що до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією і веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) та охороною праці з урахуванням обмежень, установлених підпунктами 5.3 - 5.8 цієї статті.
   
   Звідси випливає, що правильність формування платником податків валових витрат та податкового кредиту вимагає наявності зв'язку витрат платника податків на придбання послуг з його господарською діяльністю, що полягає у намірі платника податку отримати користь від придбаних послуг. За відсутності ж останнього відсутні підстави для зменшення бази оподаткування податком на прибуток і податком на додану вартість за рахунок валових витрат та податкового кредиту.
   
   2. Визначальною ознакою оподатковуваної податком на додану вартість господарської операції є місце надання товару покупцю, з фактом якого поставка вважається виконаною.
   
   Дочірнє підприємство "Ц" відкритого акціонерного товариства "К" звернулось до суду з позовом до державної податкової інспекції про визнання нечинним податкового повідомлення-рішення.
   
   Постановою місцевого суду від 12 грудня 2006 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду від 5 березня 2007 року, позов задоволено: визнано нечинним податкове повідомлення-рішення про визначення дочірньому підприємству "Ц" податкового зобов'язання з податку на додану вартість відповідно до підпунктів 17.1.3, 17.1.6 пункту 17.1 статті 17 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами".
   
   Судові рішення мотивовано тим, що акти приймання-передачі нафтопродуктів, підписані товариством з обмеженою відповідальністю "Т", дочірнім підприємством "Ц" та окремо кожним із підприємств: дочірнім підприємством "В", дочірнім підприємством "Л", дочірнім підприємством "І", закритим акціонерним товариством "Т", дочірнім підприємством "Р", товариством з обмеженою відповідальністю "Р-2", та реєстри передачі палива, які відповідають вимогам, установленим статтею 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", щодо змісту та форми первинних документів підтверджують фактичне отримання нафтопродуктів власниками смарт-карток за межами митної території України, а відтак, перехід права власності на нафтопродукти на території інших, ніж Україна, держав, що виключає оподаткування податком на додану вартість господарських операцій з продажу позивачем нафтопродуктів дочірньому підприємству "В", дочірньому підприємству "Л", дочірньому підприємству "І", закритому акціонерному товариству "Т", дочірньому підприємству "Р", товариству з обмеженою відповідальністю "Р-2" за смарт-картками через мережу автозаправних станцій товариства з обмеженою відповідальністю "Т", розташованих у Польщі, Росії, Німеччині, Іспанії.
   
   Переглядаючи рішення судів у касаційному порядку, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
   
   Судом встановлено, що фактичною підставою для визначення дочірньому підприємству "Ц" податкового зобов'язання відповідно до спірного податкового повідомлення-рішення слугував висновок податкової інспекції, викладений в акті перевірки про порушення вказаним підприємством пунктів 3.1 та 3.2 статті 3 Закону України "Про податок на додану вартість" внаслідок неоподаткування податком на додану вартість за липень 2004 року - червень 2005 року господарських операцій з продажу нафтопродуктів резидентам України, а саме:
   
   дочірньому підприємству "В", дочірньому підприємству "Л", дочірньому підприємству "І", закритому акціонерному товариству "Т", дочірньому підприємству "Р" та товариству з обмеженою відповідальністю "Р-2", розрахунок за якими відбувся на території України на підставі прибуткових, видаткових та податкових накладних. У деклараціях з податку на додану вартість за вищевказаний період позивач відобразив обсяги продажу нафтопродуктів зазначеним підприємствам як такі, що не є об'єктом оподаткування податком на додану вартість, зауваживши при цьому на відпуск та споживання нафтопродуктів за межами митної території України (у Росії, Польщі, Німеччині, Іспанії).
   
   На підставі оцінки наявних у справі письмових доказів судом установлено, що товариством з обмеженою відповідальністю "Т" (продавець) укладено з дочірнім підприємством "Ц" (покупець) договір купівлі-продажу від 1 жовтня 2002 року. Предметом указаного договору є здійснення продавцем операцій з відпуску нафтопродуктів (бензину А-98, А-95, А-92, А-76, дизельного пального) через автозаправні станції за смарт-картками, які належать покупцю і дають право на отримання нафтопродуктів з відповідною оплатою покупцем вартості нафтопродуктів, відпущених за смарт-картками. Адреси автозаправних станцій указані в додатку 1 до цього договору (перелік включає автозаправні станції як на території України, так і за її межами: в Росії, Польщі, Німеччині, Іспанії).
   
   Придбані у товариства з обмеженою відповідальністю "Т" нафтопродукти позивач реалізував дочірньому підприємству "В", дочірньому підприємству "І", дочірньому підприємству "Л", дочірньому підприємству "Р", закритому акціонерному товариству "Т", товариству з обмеженою відповідальністю "Р-2", що підтверджується, як установлено судом, наявними в матеріалах справи копіями накладних. Ці операції здійснені позивачем на виконання договорів купівлі-продажу, укладених із зазначеними підприємствами, предметом яких є відпуск продавцем (дочірнім підприємством "Ц") покупцю (вищевказані підприємства) нафтопродуктів (бензину А-98, А-95, А-92, А-76, дизельного пального) та надання послуг порохотягу та автомийки за смарт-картками, які дають право на одержання нафтопродуктів з відповідною оплатою покупцем вартості отриманих нафтопродуктів та послуг. У додатках до договорів купівлі-продажу наведено перелік автозаправних станцій та автомийок, на яких здійснюється відпуск нафтопродуктів та надання послуг через смарт-картки, у тому числі автозаправних станцій та автомийок за межами митної території України (у Росії, Польщі, Німеччині, Іспанії).
   
   Оплата за нафтопродукти та послуги за вказаними договорами здійснюється на підставі рахунків, які виставляються покупцю продавцем двічі на місяць, а на вимогу продавця - частіше. Підставою для здійснення остаточних розрахунків за нафтопродукти та послуги є акти звірення взаєморозрахунків (пункт 4.1 договорів).
   
   На підставі досліджених у судовому процесі тристоронніх актів приймання-передачі нафтопродуктів, підписаних товариством з обмеженою відповідальністю "Т", дочірнім підприємством "Ц" та окремо кожним із підприємств:
   
   дочірнім підприємством "В", дочірнім підприємством "Л", дочірнім підприємством "І", закритим акціонерним товариством "Т", дочірнім підприємством "Р", товариством з обмеженою відповідальністю "Р-2" судом установлено, що при розрахунках за відпуск нафтопродуктів на території України фактичне отримання нафтопродуктів здійснено поза межами митної території України. Акти приймання-передачі нафтопродуктів, так само як складені до зведених накладних реєстри передачі палива, містять повну інформацію щодо змісту та обсягу господарської операції, а також щодо дати та місця її здійснення, що одночасно означає відповідність цих документів вимогам статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні".
   
   Згідно з підпунктом 3.1.1 пункту 3.1 статті 3 Закону України "Про податок на додану вартість" у редакції Закону, що діяла до внесення змін Законом України від 25 березня 2005 року N 2505-IV "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2005 рік" та деяких інших законодавчих актів України", об'єктом оподаткування є операції платників податків з поставки товарів (робіт, послуг) на митній території України.
   
   Відповідно до цього ж підпункту, зі змінами та доповненнями, внесеними Законом України від 25 березня 2005 року N 2505-IV, об'єктом оподаткування є операції платників податку з поставки товарів та послуг, місце надання яких знаходиться на митній території України.
   
   За визначенням пункту 1.4 статті 1 зазначеного Закону поставка товарів - будь-які операції, що здійснюються згідно з договорами купівлі-продажу, міни, поставки та іншими цивільно-правовими договорами, які передбачають передачу прав власності на такі товари за компенсацію незалежно від строків її поставки, а також операції з безоплатної поставки товарів та операції з передачі майна орендодавцем (лізингодавцем) на баланс орендаря (лізингоотримувача) згідно з договорами фінансової оренди (лізингу) або поставки майна згідно з будь-якими іншими договорами, умови яких передбачають відстрочення оплати та передачу права власності на таке майно не пізніше дати останнього платежу.
   
   Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 334 Цивільного кодексу України).
   
   Оскільки договорами купівлі-продажу, укладеними позивачем з дочірнім підприємством "В", дочірнім підприємством "Л", дочірнім підприємством "І", закритим акціонерним товариством "Т", дочірнім підприємством "Р", товариством з обмеженою відповідальністю "Р-2", інший момент набуття права власності на нафтопродукти, ніж указаний у наведеній нормі, не встановлений, а пункт 1.4 статті 1 Закону України "Про податок на додану вартість" пов'язує поставку товару з переходом права власності на товар, можна дійти висновку, що місцем поставки нафтопродуктів є фактично місце набуття права власності на ці нафтопродукти.
   
   Доводи відповідача щодо поставки нафтопродуктів на митній території України у зв'язку зі здійсненням позивачем розрахунків на території України є неспроможними з огляду на те, що з метою оподаткування податком на додану вартість операція з поставки товарів не ставиться в залежність від місця розрахунків за таку поставку. Для виникнення об'єкта оподаткування відповідно до підпункту 3.1.1 пункту 3.1 статті 3 Закону України "Про податок на додану вартість" має значення лише місце надання товарів, а саме: надання товарів повинно відбутися на митній території України.
   
   Підтвердженням такого розуміння правильності застосування підпункту 3.1.1 пункту 3.1 статті 3 Закону України "Про податок на додану вартість" слугує редакція цього Закону, викладена в Законі України "Про внесення змін до Закону України від 25 березня 2005 року N 2505-IV "Про Державний бюджет України на 2005 рік" та деяких інших законодавчих актів України", а саме: з аналізу пункту 6.4 статті 6 Закону випливає, що місцем поставки товарів є місце, де товари перебувають на момент поставки (відправлення, транспортування), оскільки, як правило, у цьому місці і відбувається набуття права власності на товар, якщо інше не встановлено договором.
   
   Відповідно до статті 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" господарською операцією є дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства.
   
   Поставка не зводиться лише до факту розрахунку за товар, час та місце проведення якого можуть не збігатися з часом та місцем надання (власне поставки) товару.
   
   Та обставина, що законодавець кваліфікує кожну з цих подій як окрему підставу для настання юридичного наслідку (виникнення податкового зобов'язання), не змінює поняття місця поставки товару - місця його надання (відправлення, транспортування).
   
   Визначальною ж ознакою оподатковуваної податком на додану вартість господарської операції є місце надання товару покупцю, з фактом якого поставка вважається виконаною.
   
   Таким чином, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій правильно встановили обставину щодо поставки позивачем нафтопродуктів за цивільно-правовими договорами купівлі-продажу поза межами митної території України та дали їй правильну юридичну оцінку.
   
   3. Адвокатська діяльність є незалежною професійною діяльністю самозайнятої особи, оподаткування якої регулюється пунктом 7.1 статті 7, пунктом 22.3 статті 22 Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб" у загальному порядку за базовою ставкою оподаткування.
   
   У травні 2005 року гр. Н. звернувся до суду з адміністративним позовом до державної податкової інспекції про скасування рішення та відшкодування моральної шкоди.
   
   Постановою місцевого суду від 3 листопада 2006 року, яку залишено без змін ухвалою апеляційного суду від 25 січня 2007 року, в задоволені позовних вимог відмовлено.
   
   Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що гр. Н. перебуває на обліку в податковій інспекції з 28 червня 1993 року, вид діяльності - адвокатська.
   
   Державною податковою інспекцією на підставі декларації від 31 березня 2005 року про майновий стан та доходи, одержані позивачем у 2004 році, було проведено нарахування податкового зобов'язання з податку з доходів фізичних осіб. Згідно з вказаною декларацією сума валового доходу гр. Н. від здійснення адвокатської діяльності за 2004 рік становила 1310 гривень.
   
   Повідомленням-рішенням від 26 квітня 2005 року визначена сума податкового зобов'язання з податку з доходів фізичних осіб у розмірі 170,30 гривні.
   
   При цьому державна податкова інспекція виходила з того, що відповідно до пункту 1.9 статті 1 Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб" термін "незалежна професійна діяльність" - діяльність, що полягає в участі фізичних осіб у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, так само як діяльності лікарів (у тому числі стоматологів, зубних техніків), адвокатів, приватних нотаріусів, аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів та помічників зазначених осіб або осіб, зайнятих релігійною (місіонерською) діяльністю, іншій подібній діяльності, за умови, якщо такі особи не є найманими працівниками чи суб'єктами підприємницької діяльності, які згідно з абзацом другим пункту 1.8 цієї статті прирівнюються до найманої особи.
   
   Вищий адміністративний суд України погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій відносно того, що підстав для скасування податкового повідомлення-рішення від 26 квітня 2005 року немає, з огляду на таке.
   
   Порядок оподаткування доходів адвокатів регулюється пунктом 7.1 статті 7, пунктом 22.3 статті 22 Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб", згідно з якими оподаткування доходів при здійсненні адвокатської діяльності (незалежної професійної діяльності) здійснюється за ставкою податку в розмірі 13 відсотків від об'єкта оподаткування.
   
   Таким чином, суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.
   
   4. Відповідно до частини другої статті 215 Цивільного кодексу України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Позови податкових органів про визнання такого правочину (угоди, господарського зобов'язання) недійсним розгляду у судовому порядку не підлягають, оскільки визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
   
   У лютому 2006 року державна податкова інспекція звернулася до місцевого суду з позовом до приватного підприємства "М" та приватного підприємства "Т" про визнання господарського зобов'язання нечинним.
   
   На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що оскільки угода, укладена між відповідачами у справі, спрямована на приховування від оподаткування доходів, то господарське зобов'язання за вказаною угодою підлягає визнанню нечинним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави та суспільства.
   
   Постановою місцевого суду від 4 квітня 2006 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду від 11 липня 2006 року, позовні вимоги задоволено повністю. Визнано недійсним господарське зобов'язання за угодою від 1 січня 2004 року, укладеною між приватним підприємством "М" та приватним підприємством "Т".
   
   Вищий адміністративний суд України, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, скасував ухвалені судові рішення із закриттям провадження у справі з огляду на таке.
   
   Як встановлено судами попередніх інстанцій, податковим органом проведено документальну перевірку з питань дотримання вимог податкового та валютного законодавства приватним підприємством "М" за період з 1 жовтня 2002 року по 31 грудня 2004 року, за результатами якої складено акт.
   
   Перевіркою встановлено факт включення позивачем до складу валових витрат та податкового кредиту вартості транспортно-експедиційних послуг за угодою від 1 січня 2004 року, укладеною між відповідачами у справі.
   
   Підставою для формування валових витрат стали дані актів виконаних робіт та дані податкових накладних.
   
   Згідно з умовами угоди від 1 січня 2004 року перевізник - приватне підприємство "Т" надає замовнику - приватному підприємству "М" транспортно-експедиційні послуги згідно з його заявкою, а замовник здійснює оплату послуг перевізника у безготівковій формі. Згідно з пунктом 6.1 цієї угоди у своїй діяльності сторони керуються чинним законодавством України, зокрема Правилами перевезень вантажів автомобільним транспортом України.
   
   Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, докази, які б підтверджували фактичне отримання приватним підприємством "М" транспортно-експедиційних послуг від приватного підприємства "Т" на суму, яка зазначена в актах виконаних робіт, відсутні. Зокрема, не підтверджується те, що перевізник - приватне підприємство "Т" надавав замовнику - приватному підприємству "М" транспортний засіб для перевезення вантажів за маршрутом замовника, що перевізник доставляв вантаж за справним пломбуванням та маркуванням за місцем призначення і передавав його уповноваженій на отримання особі із фіксуванням у товарно-транспортних накладних. Надані приватним підприємством "М" суду копії товарно-транспортних накладних, які виписані відкритим акціонерним товариством "Л" на користь приватного підприємства "М", не містять жодної інформації на підтвердження факту надання транспортно-експедиційних послуг із боку приватного підприємства "Т", а також не дозволяють зробити висновок, що ці товарно-транспортні накладні стосуються транспортно-експедиційних послуг за угодою від 1 січня 2004 року, укладеною між приватним підприємством "Т" та приватним підприємством "М".
   
   Відповідно до пункту 2.2 акта перевірки на момент проведення перевірки розрахунки за транспортно-експедиційні послуги не проведено. Відповідачами не представлені і в матеріалах справи відсутні докази здійснення перерахування коштів у безготівковій формі на адресу приватного підприємства "Т" згідно з пунктом 4 угоди.
   
   Крім того, податковим органом проведено документальну перевірку з питань дотримання вимог податкового та валютного законодавства приватним підприємством "Т". За результатами перевірки приватному підприємству "Т" визначено податкове зобов'язання за непрямими методами з податку на додану вартість, яке є узгодженим.
   
   Органами податкової міліції порушено кримінальну справу за фактом ухилення від сплати податків службовими особами приватного підприємства "Т" у 2003 році та першому півріччі 2004 року.
   
   Звертаючись до місцевого суду з позовом про визнання недійсним господарського зобов'язання, державна податкова інспекція на обґрунтування позовних вимог посилалася на статті 207, 208 Господарського кодексу України та просила визнати недійсним вищевказане господарське зобов'язання. При цьому вимоги щодо застосування судом наслідків, передбачених частиною першою статті 208 Господарського кодексу України, податковим органом не заявлялися, оскільки спірне господарське зобов'язання фактично не виконувалося.
   
   Правильно встановивши фактичні обставини, суди першої та апеляційної інстанцій, разом із тим, задовольняючи позовні вимоги щодо визнання господарського зобов'язання недійсним, не врахували, що зазначені норми матеріального права (статті 207, 208 Господарського кодексу України) слід застосовувати, виходячи з того, що відповідно до статті 228 Цивільного кодексу України правочин, учинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, водночас є таким, що порушує публічний порядок, а отже, є нікчемним. Як зазначено в частині другій статті 215 Цивільного кодексу України, визнання судом такого правочину недійсним не вимагається. А тому позови податкових органів про визнання такого правочину (угоди, господарського зобов'язання) недійсним судовому розгляду не підлягають.
   
   Органи державної податкової служби, вказані в абзаці першому статті 10 Закону України "Про державну податкову службу в Україні", можуть на підставі пункту 11 цієї статті звертатися до судів із позовами про стягнення в доход держави коштів, одержаних за правочинами, вчиненими з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їхню нікчемність. Висновок суду стосовно нікчемності правочину має бути викладений у мотивувальній, а не резолютивній частині судового рішення.
   
   5. У органів державної податкової служби відсутні повноваження щодо визнання угоди недійсною на підставі статті 48 Цивільного кодексу Української РСР, оскільки нею не передбачено такого правового наслідку як стягнення в доход держави коштів, одержаних за недійсною угодою.
   
   Державна податкова інспекція звернулася до суду з позовом до закритого акціонерного товариства "Х" та відкритого акціонерного товариства "Ф" про визнання недійсним договору.
   
   Рішенням місцевого суду від 13 жовтня 2005 року державній податковій інспекції повністю відмовлено в задоволенні позовних вимог до закритого акціонерного товариства "Х" та відкритого акціонерного товариства "Ф" про визнання недійсним договору купівлі-продажу векселів від 7 лютого 2002 року.
   
   Постановою суду апеляційної інстанції від 12 грудня 2005 року апеляційну скаргу державної податкової інспекції залишено без задоволення, рішення місцевого суду від 13 жовтня 2005 року - без змін.
   
   Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено таке: між закритим акціонерним товариством "Х" та відкритим акціонерним товариством "Ф" укладено договір купівлі-продажу векселів від 7 лютого 2002 року, відповідно до умов договору якого закритим акціонерним товариством "Х" придбано у відкритого акціонерного товариства "Ф" векселі.
   
   Відповідно до акта приймання-передачі від 7 лютого 2002 року закритим акціонерним товариством "Х" прийнято від відкритого акціонерного товариства "Ф" 51 вексель, векселедавцем яких є товариство з обмеженою відповідальністю "А", приватне виробничо-комерційне підприємство "А" і товариство з обмеженою відповідальністю "Х".
   
   Орган державної податкової служби просить визнати угоду недійсною на підставі статті 48 Цивільного кодексу Української РСР від 18 липня 1963 року, а саме внаслідок порушення з боку закритого акціонерного товариства "Х" вимог Законів України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні", "Про ліцензування певних видів господарської діяльності".
   
   Вищий адміністративний суд України, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
   
   Відповідно до пункту 11 статті 10 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" державні податкові інспекції в районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонні та об'єднані державні податкові інспекції виконують такі функції: подають до судів позови до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами, а в інших випадках - коштів, одержаних без установлених законом підстав, а також про стягнення заборгованості перед бюджетом і державними цільовими фондами за рахунок їх майна.
   
   Отже, органи державної податкової служби мають право звертатися до судів із позовами про визнання угод недійсними, з таким правовим наслідком як стягнення в доход держави коштів, одержаних за такими угодами.
   
   Предметом розгляду у даній справі є визнання угоди недійсною на підставі статті 48 Цивільного кодексу Української РСР, відповідно до якої недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей.
   
   За недійсною угодою кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом (частина друга статті 48 Цивільного кодексу Української РСР).
   
   Таким чином, стаття 48 Цивільного кодексу Української РСР не передбачає такого правового наслідку визнання угоди недійсною як стягнення в доход держави коштів, одержаних за такою угодою.
   
   Ураховуючи викладене, Вищий адміністративний суд України вважає, що у зв'язку з відсутністю у статті 48 Цивільного кодексу Української РСР такого правового наслідку, як стягнення в доход держави коштів, одержаних за такою угодою, у органу державної податкової служби відсутні повноваження щодо визнання угоди недійсною на підставі наведеної статті.
   
   Крім того, відповідно до статті 1 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" господарська діяльність - будь-яка діяльність, у тому числі підприємницька, юридичних осіб, а також фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, пов'язана з виробництвом (виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт.
   
   Відповідно до пункту 57 статті 9 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" (у редакції Закону, що була чинною на момент укладення угоди) ліцензуванню підлягає професійна діяльність на ринку цінних паперів.
   
   Відповідно до статті 1 Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" (у редакції Закону, що була чинна на момент укладення угоди) професійна діяльність на ринку цінних паперів - підприємницька діяльність по перерозподілу фінансових ресурсів за допомогою цінних паперів та організаційному, інформаційному, технічному, консультаційному та іншому обслуговуванню випуску та обігу цінних паперів, що є, як правило, виключним або переважним видом діяльності.
   
   Відповідно до статті 4 Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" одним із видів професійної діяльності на ринку цінних паперів є торгівля цінними паперами, а саме: здійснення цивільно-правових угод з цінними паперами, які передбачають оплату цінних паперів проти їх поставки новому власнику на підставі договорів доручення чи комісії за рахунок своїх клієнтів (брокерська діяльність) або від свого імені та за свій рахунок з метою перепродажу третім особам (дилерська діяльність), крім випадк

Отключить рекламу