Як звичайні P2P-перекази стають податковими пастками

У моїй юридичній практиці було чимало історій, де банальна податкова буденність ставала причиною масштабної юридичної драми. Наприклад, один студент отримав кілька десятків переказів від друзів, які скидалися на оренду квартири. Пенсіонерка — перекази від дітей, які працюють за кордоном. Фрілансер — оплату за невеличкі замовлення. Для них це були звичайні речі: підтримка, допомога, дружня позика тощо. Для держави ж — потенційний дохід, що підлягає оподаткуванню.

Система не цікавиться історією за цифрами. Вона бачить лише рух коштів і одразу приміряє на нього шаблон: якщо гроші надходять — це може бути дохід. А отже — об’єкт оподаткування.

Філософія підозри: презумпція доходу

Парадокс у тому, що податкове право в Україні, як і в більшості країн континентальної Європи, вибудуване на презумпції: кожна копійка, яка потрапляє на рахунок фізичної особи, — це дохід, доки не доведено протилежне. І, як би це не було парадоксально, саме платник повинен цей доказ забезпечити.

Пункти 164.2.20, 168.2.1 та 167.1 Податкового кодексу не залишають ілюзій: незадекларовані кошти автоматично підпадають під оподаткування за ставкою 18% ПДФО плюс 5% (раніше 1,5%) військового збору. Це не абстрактна норма — це тисячі конкретних історій людей, яким довелося сплатити податки з подарунків чи позик тільки тому, що вони не мали належних підтверджень.

Мені часто здається, що ця презумпція нагадує судовий процес навпаки: держава вважає людину винною у приховуванні доходів, а вже вона мусить доводити свою невинуватість.

Коли інформація стає вироком

Уявіть собі тишу ранку, яку раптом розриває грім. Такою «гроза» стає перевірка. Поштовхом є інформація від Національного банку про «аномальні» P2P-транзакції: великі суми, регулярність, невідповідність офіційним доходам...

На підставі підпункту 78.1.1 статті 78 ПКУ видається наказ про позапланову перевірку. І хоча це лише інформація, ще не доказ, вона вже є підставою для втручання. Верховний Суд у справі № 420/9909/23 підтвердив: навіть загальна інформація від НБУ достатня, аби розпочати перевірку.

Цей підхід небезпечний. Адже сама по собі «аномальність» не означає порушення. Студент із кількома десятками переказів у місяць може здатися «схемою», хоча насправді це просто гуртожиток, розділений на трьох.

Реальність міжнародних практик: баланс контролю і прав людини

У міжнародній площині картина інша. Європейський суд з прав людини у справі «Функе проти Франції» наголосив: вимога держави надати фінансові документи не може перетворюватися на інструмент самозвинувачення. Тобто презумпція доходу має межі, які окреслює право на справедливий процес.

Цікаво, що у Німеччині діє суворий податковий контроль, але водночас платники захищені принципом «обґрунтованої підозри»: жодна перевірка не може ґрунтуватися на формальному підозрілому патерні руху коштів без додаткових підстав. У США P2P-перекази контролюються через звітність фінансових установ, але кожен кейс розглядається з урахуванням індивідуальних пояснень.

В Україні ж поки переважає логіка кількісного контролю: якщо цифри «не збігаються» — це вже сигнал небезпеки.

Хто має доводити правду?

Проблема найбільш відчутна у сфері доказування. Якщо людина не зберегла договорів чи розписок, податкова автоматично трактує переказ як дохід. Це підтверджено позицією Верховного Суду (справа № 140/403/19): тягар доведення лежить на платнику.

У результаті держава часто перемагає не тому, що довела вину, а тому, що людина не змогла вчасно зібрати папери. Виходить, що податкове право більше схоже на шахову партію, де один гравець завжди має перевагу.

Коли лист повертається назад

У моїй практиці навіть був випадок, коли акт перевірки надіслали поштою, а платник не отримав його через зміну адреси. Документ повернувся, але це не скасувало його чинності. Суд зазначив: відповідальність за оновлення даних про місце проживання лежить на платнику (пункт 70.7 статті 70 ПКУ).

Це виглядає парадоксально: людина навіть не знала, що проти неї вже готують донарахування, а тим часом система продовжувала рухатися, як машина, що не зупиняється, навіть якщо на шляху немає водія.

Штрафи як механізм тиску

Наслідки таких історій — завжди болючі. Донараховані податки плюс штрафи: 25% від суми, якщо порушення визнане умисним, адміністративні штрафи — за неподання декларацій, за ігнорування запитів. У деяких кейсах загальна сума санкцій перевищувала самі перекази.

Це створює атмосферу, де держава не стільки бореться з тіньовими схемами, скільки виховує «податкову дисципліну» через страх.

Людина проти системи: вразливість буденних історій

Усі ці механізми особливо вражають звичайних людей, далеких від бізнесу. Для них P2P — це спосіб виживання: скинутися на лікування, допомогти родичу, оплатити навчання. І саме вони стають найвразливішими перед логікою податкового права.

Мене завжди турбує, що держава в одних і тих самих цифрах бачить злочин, тоді як для людини це історія про довіру, взаємність і солідарність.

Втім, навіть у такій складній системі є рішення.

Декларація як захист. Навіть якщо ви не отримували доходів, нульова декларація убезпечить від штрафу за неподання, проте заповнювати її слід за допомогою фахівця.

Документи — ваш щит. Договір позики, дарування, розписка, електронна переписка з підтвердженням домовленостей — усе це може врятувати від донарахувань.

Оновлення даних. Адреса, контакти, зміни в майновому стані — все повинно бути відображене в базах.

Відповідь на запити. Ігнорування, як правило, призводить лише до гірших наслідків. Краще дати пояснення, навіть якщо вони неповні.

Структурування доходів. Регулярні перекази за послуги краще перевести у площину легальної підприємницької діяльності. Це створює прозорість і знімає ризики.

Погляд у дзеркало: що стоїть за податковими повідомленнями

Податкові повідомлення-рішення — це не просто цифри й коди. Це дзеркало суспільства, де прагнення до тотального контролю стикається з потребою у свободі. І поки що контроль перемагає.

Але я вірю, що ця ситуація не безвихідна. Якщо ми зможемо вибудувати культуру фінансової прозорості, водночас забезпечивши повагу до прав людини, то P2P-перекази перестануть бути пасткою. Вони залишаться тим, чим і повинні бути, — засобом людської взаємодії, а не підозрою в порушенні.

Гроші самі по собі — лише папірці або цифри. Вони набувають сенсу через історії, які за ними стоять. Коли мати пересилає синові останню сотню, це не дохід, це любов. Коли друзі скидаються на лікування, це не фінансова операція, це солідарність.

І, можливо, найбільший виклик для податкової системи полягає не в тому, щоб рахувати гроші, а щоб навчитися бачити за ними людину.