Заброньований працівник хотів виїхати у відпустку за кордон, але отримав відмову через наказ без печатки: рішення суду

Львівський окружний адміністративний суд розглянув справу за позовом заброньованого працівника критично важливого підприємства, якому відмовили у виїзді за кордон через пункт пропуску «Грушів – Будомєж». Позивач оскаржував рішення прикордонної служби, стверджуючи, що мав чинне бронювання та надав наказ про відпустку, а відсутність печатки на цьому документі не могла бути підставою для відмови у перетинанні кордону.

Чоловік також просив стягнути з відповідної військової частини 16 805,94 грн матеріальної та 5 000 грн моральної шкоди, а також понесені ним судові витрати. Суд у задоволенні позову відмовив, визнавши рішення про відмову у перетинанні державного кордону правомірним.

Обставини справи

Позивач є громадянином України та з 24 листопада 2025 року працює юристом у ТОВ. Підприємство мало статус критично важливого для функціонування економіки та забезпечення життєдіяльності населення в особливий період. Такий статус було надано розпорядженням Львівської обласної військової адміністрації від 21 лютого 2025 року, а 21 січня 2026 року його повторно підтверджено строком на один рік — до 21 січня 2027 року.

Згідно з військово-обліковим документом у «Резерв+», чоловік мав відстрочку від призову у зв’язку з бронюванням до 21 січня 2027 року. Наказом ТОВ «Мілліформ» №24к/тм йому було надано відпустку з 10 до 19 квітня 2026 року.

12 квітня 2026 року чоловік намагався виїхати за межі України через пункт пропуску «Грушів – Будомєж». Наступного дня уповноважена посадова особа прикордонної служби ухвалила рішення про відмову в перетинанні державного кордону. Підставою було зазначено відсутність документів, що підтверджують право на виїзд за кордон у період дії воєнного стану відповідно до законодавства про воєнний стан та Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів №57.

Позивач наполягав, що під час прикордонного контролю надав оригінал наказу про надання відпустки від 6 квітня 2026 року. За його позицією, чинне законодавство не встановлює печатку підприємства як обов’язковий реквізит оригіналу наказу про відпустку, тому відмова в перетинанні кордону через відсутність такої печатки є протиправною.

У позові він просив визнати протиправним та скасувати рішення про відмову в перетинанні державного кордону від 13 квітня 2026 року. Крім того, чоловік вимагав стягнути 16 805,94 грн матеріальної шкоди та 5 000 грн моральної шкоди. Також заявлялися вимоги про компенсацію 1 026,88 грн судового збору та 7 500 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Відповідач із позовом не погодився. Він послався на Правила перетинання державного кордону громадянами України №57 та положення статті 23 Закону «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

За позицією відповідача, для підтвердження права на виїзд заброньований військовозобов’язаний повинен підтвердити наявність відповідної підстави, зокрема перебування на спеціальному військовому обліку. У відзиві зазначалося, що позивач такого доказу під час прикордонного контролю не надав.

Крім того, відповідач стверджував, що для підтвердження мети поїздки чоловік пред’явив наказ про відпустку, на якому була відсутня печатка ТОВ «Мілліформ», хоча на інших документах підприємства печатка була. За твердженням відповідача, під час прикордонного контролю фактично було надано незасвідчену копію наказу про відпустку.

Прикордонна служба посилалася на Правила організації діловодства та архівного зберігання документів, затверджені наказом Міністерства юстиції України №1000/5. Відповідно до них копія документа набуває юридичної сили після її засвідчення у встановленому порядку, а напис про засвідчення копії скріплюється печаткою установи або відповідного структурного підрозділу за наявності.

На цій підставі відповідач вважав рішення про відмову у перетинанні кордону правомірним, оскільки, за його позицією, чоловік не надав усіх документів, необхідних для підтвердження права на виїзд під час воєнного стану. Відповідач також заперечував проти стягнення матеріальної та моральної шкоди і зазначав про необхідність перевірки обґрунтованості заявлених витрат на професійну правничу допомогу.

Позиція та висновки суду

Суд визначив, що предметом спору є правомірність рішення прикордонної служби про відмову позивачу в перетинанні державного кордону України.

Насамперед суд виходив із частини другої статті 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади та їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України. Суд також застосував критерії перевірки рішень суб’єктів владних повноважень, установлені частиною другою статті 2 КАС України.

Суд зазначив, що стаття 33 Конституції України гарантує кожному, хто законно перебуває на території України, право вільно залишати її територію, крім обмежень, установлених законом. Водночас стаття 64 Конституції допускає запровадження окремих обмежень прав і свобод в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Правові засади прикордонного контролю визначає Закон «Про прикордонний контроль». Прикордонний контроль здійснюється Державною прикордонною службою та спрямований, зокрема, на встановлення законних підстав для перетинання державного кордону особами. Відмова громадянину України у перетинанні кордону має бути оформлена обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи із зазначенням причин.

Суд також проаналізував Закон «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України», Закон «Про правовий режим воєнного стану», указ Президента про введення воєнного стану, Закон «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Закон «Про військовий обов’язок і військову службу» та Правила перетинання державного кордону №57.

Суд зазначив, що передбачені статтею 6 Закону «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» загальні підстави для тимчасового обмеження права на виїзд функціонують за відсутності особливих правових режимів. Воєнний стан є таким особливим правовим режимом і передбачає можливість тимчасового обмеження конституційних прав і свобод.

Пункт 6 частини першої статті 8 Закону «Про правовий режим воєнного стану» передбачає можливість установлення особливого режиму в’їзду та виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів. Суд зазначив, що саме цією нормою передбачено правову основу для встановлення відповідного порядку в умовах воєнного стану.

Відповідно до пункту 8 Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів №1455, перетинання державного кордону на території, де введено воєнний стан, здійснюється з урахуванням обмежень, установлених законодавством.

Правила №57, своєю чергою, передбачають, що у визначених законом випадках громадянин для перетинання державного кордону, крім паспортного документа, повинен мати підтверджуючі документи. Таким чином, наявність самого паспорта не є достатньою, якщо законодавство для конкретної категорії громадян передбачає необхідність підтвердити спеціальну підставу для виїзду.

Суд послався на постанову Верховного Суду від 9 березня 2023 року у справі №600/2520/22-а, в якій зазначено, що обмеження певних категорій громадян у праві виїзду за кордон під час воєнного стану є втручанням у приватне життя особи в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, однак таке втручання прямо передбачене законом і переслідує легітимну мету.

Суд також врахував положення статей 17 та 65 Конституції України щодо захисту держави, її суверенітету і територіальної цілісності та конституційного обов’язку громадян щодо захисту Вітчизни.

Окремо суд послався на постанову Верховного Суду від 17 серпня 2023 року у справі №380/7792/22. Верховний Суд дійшов висновку, що відсутність у Законі «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» прямого обмеження права вільно залишати територію України в умовах воєнного стану не означає неможливості застосування таких обмежень на підставі спеціальних для цього періоду законів — «Про правовий режим воєнного стану» та «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

За змістом пункту 2-6 Правил №57 право на перетин державного кордону під час воєнного стану мають, зокрема, військовозобов’язані, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, за винятками, визначеними цими Правилами та Законом «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Стаття 23 Закону «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» передбачає, що не підлягають призову під час мобілізації військовозобов’язані, заброньовані на період мобілізації та на воєнний час за відповідними органами, підприємствами, установами й організаціями в установленому Кабінетом Міністрів порядку та які перебувають на спеціальному військовому обліку.

При цьому суд наголосив: правила перетинання кордону в умовах воєнного стану вимагають, щоб особа безпосередньо в пункті пропуску надала документи, які підтверджують відповідну законну підставу для виїзду. Прикордонники мають право перевіряти такі документи та шляхом опитування з’ясовувати підстави перетинання державного кордону.

Ключовим у цій справі № 380/7342/26 стало питання документа про відпустку.

Суд встановив, що однією з підстав для відмови у перетинанні кордону була відсутність належним чином засвідченого наказу про відпустку.

Проаналізувавши Правила організації діловодства та архівного зберігання документів №1000/5, суд зазначив, що накази з кадрових питань, зокрема про відпустки, формуються і зберігаються у відповідних структурних підрозділах установи. Водночас установа має право засвідчувати копії створених нею документів.

За Правилами №1000/5 копія набуває юридичної сили лише після засвідчення в установленому порядку. Напис про засвідчення має містити слова «Згідно з оригіналом», найменування посади, особистий підпис особи, яка засвідчує копію, її ім’я та прізвище, дату засвідчення. Такий напис скріплюється печаткою установи або відповідного структурного підрозділу за наявності.

У результаті суд погодився саме з доводами відповідача про те, що під час прикордонного контролю позивач надав незасвідчену копію наказу про відпустку, тоді як на інших представлених документах печатка підприємства була. За висновком суду, у такій ситуації позивач не надав документів, які належним чином підтверджували його підставу для виїзду за кордон під час воєнного стану.

Суд також наголосив, що сам факт бронювання військовозобов’язаного не є безумовною підставою для його виїзду за межі України під час воєнного стану. Оскільки позивач не надав усіх необхідних документів, що підтверджували б безумовне право на перетин державного кордону, сумніви органу прикордонного контролю щодо справжності заявленої мети поїздки суд визнав обґрунтованими.

При цьому суд зазначив, що оцінка того, чи підтвердила конкретна особа заявлену мету поїздки, здійснюється посадовою особою Державної прикордонної служби під час ухвалення рішення щодо перетинання кордону.

Суд відхилив і довід позивача про те, що у спірному рішенні прикордонної служби не було конкретизовано підставу відмови.

Форма рішення про відмову у перетинанні державного кордону затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ від 5 червня 2023 року №457. Суд зазначив, що ця форма не передбачає обов’язку посадової особи прикордонної служби конкретизувати у рішенні одну із підстав, передбачених статтею 6 Закону «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України».

Крім того, на переконання суду, перелік підстав, закріплений у статті 6 цього Закону, не є вичерпним для умов воєнного стану. Право вільно залишати територію України може тимчасово обмежуватися відповідно до спеціального законодавства та Правил №57.

Суд констатував, що прикордонна служба обґрунтовано дійшла висновку про непідтвердження позивачем мети поїздки необхідними документами та ненадання під час паспортного контролю всіх документів, які давали б право на виїзд з України в умовах воєнного стану.

При оцінці пропорційності такого обмеження суд застосував висновок Верховного Суду у справі №380/7792/22. У ньому Верховний Суд виходив із першочергового пріоритету публічного інтересу, зумовленого безпрецедентною загрозою суверенітету та незалежності України, та зазначав, що необхідність мобілізації оборонних людських і матеріальних ресурсів робить відповідні обмеження співмірними та такими, що не є свавільними. Львівський окружний адміністративний суд визнав цей висновок застосовним і до розглядуваної справи.

Щодо оформлення самого рішення від 13 квітня 2026 року суд установив, що воно відповідало формі, затвердженій наказом МВС №457. У ньому були зазначені персональні дані позивача, паспортний документ, а також нормативна та фактична підстава відмови — відсутність документів, які підтверджують право на виїзд за кордон під час дії воєнного стану. Тому твердження про необґрунтованість рішення через відсутність конкретної підстави суд відхилив.

Окремо суд підкреслив, що рішення прикордонної служби про відмову у перетинанні кордону має разовий характер і вичерпує свою дію фактом виконання. Тому якщо надалі чоловік пред’явить документи, які надають йому право на виїзд з України, рішення від 13 квітня 2026 року саме по собі не створюватиме перешкод для наступного перетинання державного кордону за наявності законних підстав. Аналогічна позиція викладена Верховним Судом у постановах від 31 серпня 2023 року у справі №380/572/23 та від 29 листопада 2023 року у справі №260/2807/22.

У підсумку суд визнав, що рішення від 13 квітня 2026 року про відмову чоловіку у виїзді з України відповідає критеріям правомірності рішення суб’єкта владних повноважень, визначеним частиною другою статті 2 КАС України. Підстав для визнання його протиправним та скасування суд не встановив.

Суд також наголосив, що питання про надання дозволу або відмову в перетинанні державного кордону належить до компетенції органів Державної прикордонної служби та вирішується у кожному конкретному випадку за результатами перевірки поданих особою документів і з урахуванням законодавства, чинного на момент такого рішення.

Оскільки основна вимога про скасування рішення прикордонної служби була визнана необґрунтованою, вимоги про стягнення матеріальної та моральної шкоди як похідні також не підлягали задоволенню.

За результатами оцінки всіх доказів у сукупності суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення адміністративного позову. У стягненні судових витрат із відповідача також відмовлено.

Львівський окружний адміністративний суд повністю відмовив у задоволенні позову про визнання протиправним та скасування рішення про відмову в перетинанні державного кордону, а також про стягнення коштів.